Фауст. Иоганн Вольфганг фон Гёте

йдеш, і всі стоять рядами,

      Шапкуючи, прохід дають:

      Ще мить – і всі навколішки впадуть,

      Немов перед священними дарами!

      Ф а у с т

      Пройдім туди ще декілька ступнів

      Та й сядемо на камені спочити.

      Не раз я тут у роздумі сидів,

      Від молитов і посту хоровитий,

      І, уповавши на Творця,

      Ридав, зітхав, ламав я руки,

      Благав страшній чумі кінця,

      Визволу від тяжкої муки.

      Хвала юрби звучить мені як глум,

      І скільки вже я передумав дум

      Про те, що ми, невдахи бідні,

      І батько, й син – похвал не гідні!

      Мій батько, чесний, скромний трудівник,

      Над тайнами природи бивсь весь вік

      Ретельно, ревно і невтомно,

      Але якось головоломно[18].

      У чорній кухні він сидів,

      Замкнувшись із гуртком адептів,

      І там за безліччю рецептів

      Чудовний еліксир варив.

      З незгідних речовин червоний лев вчинявся,

      Що потім в літеплі з лілеєю вінчався,

      А згодом їх обох ганяв огонь палкий

      На шлюбне таїнство з покою у покій.

      І в склянці ось, блискучіша над перли,

      З'являлася цариця молода;

      Такий у нас був лік; а хворі мерли й мерли,

      Чи вижив хто – питать шкода.

      Із цим-то варивом пекельним,

      Ще гірше од чуми смертельним,

      Ми гори й доли ці пройшли.

      Десяткам тисяч жертв таке дання давав я,

      Вони погинули, а я доживсь безслав'я —

      Убивцям чую похвали.

      В а ґ н е р

      Навіщо вам про те журитись?

      Хіба ж не досить нам трудитись

      Ретельно й чесно, так, як нас

      Учили вчителі в свій час?

      Коли ти хлопцем батька поважаєш,

      Його науку радо приймеш ти;

      Коли ти мужем скарб той умножаєш,

      То син твій зможе більше досягти.

      Ф а у с т

      Блаженний той, хто ще надію має

      На світ зірнуть із цього моря тьми!

      Бо треба нам, чого не знаєм ми,

      Що знаємо – з того пуття немає.

      Та годі, годі сумувать

      Такої гарної години!

      Поглянь, як в сяєві прощальному блищать

      Окучерявлені хатини…

      Заходить сонце; гасне день у нас;

      Десь інший край ще оживить та сила.

      Коли б дались мені могутні крила,

      Летів би я за сонцем повсякчас,

      Глядів би я на світ просторий

      У променистім сповитті,

      На тихі падоли, на жевріючі гори,

      На сріберні струмки і ріки золоті…

      Ні дикі урвища, ні темряві ізвори

      Мене б у льоті не могли спинить,

      І ось уже внизу леліє море,

      Ваблива, лагідна блакить…

      Не видно вже божистого світила,

      А мрія знов у серці заясніла:

      За ним, за ним летіти дню навстріч,

      Лишаючи позаду себе ніч,

      Над мною – небо, піді мною – хвилі…

      Це мрія, сон, а день уже погас…

      Чому лиш дух крилатий в нас,

      Але тілесно ми безкрилі?

      Та хто не марив, хто не

18

Мій батько, чесний, скромний трудівник, / Над тайнами природи бивсь весь вік / Ретельно, ревно і невтомно, / Але якось головоломно. – За народною легендою, Фауст – син селянина, Ґете робить із нього сина лікаря й алхіміка. Алхіміки намагались винайти «камінь мудрости», що нібито давав людині вічну молодість і перетворював усі метали в золото. Адепти – прибічники, втаємничені в алхімічні премудрості. Чорна кухня – лабораторія чи майстерня алхіміків. Червоний лев у термінології алхіміків – золото або сірка, лілея – срібло чи ртуть, молода цариця – камінь мудрости або панацея, цебто ліки від усякої хвороби.