Фауст. Иоганн Вольфганг фон Гёте

раб то раб, а служить по-якому?

      І їсть, і п'є він щось не по-земному.

      Його думки, на безум хворі,

      Ширяють десь в непевній далині.

      То з неба б він зірвав найкращі зорі,

      То пив би він всі радощі земні;

      Та ні земля, ні далі неозорі

      Не вдовольнять тієї маячні.

      Г о с п о д ь

      Він поки що у мороці блукає,

      Та я вкажу йому до правди вхід,

      Бо знає садівник, як деревце плекає,

      Який від нього буде цвіт і плід.

      М е ф і с т о ф е л ь

      Та він не ваш, я ладен закладатись!

      Дозвольте лиш за нього взятись,

      І піде він за мною вслід.

      Г о с п о д ь

      Я згоден, спробуй його злудить,

      Поки живе він на землі;

      Хто йде вперед, той завше блудить.

      М е ф і с т о ф е л ь

      Спасибі вам; з мерцями справи злі,

      Я не люблю тії мороки;

      Мені за них миліш здорові, повні щоки;

      Я так люблю живих людей,

      Як любить кіт живих мишей.

      Г о с п о д ь

      Що ж, спробуй відірвати духа

      Від його першоджерела

      І, якщо він тебе послуха,

      Зведи його на стежку зла.

      Знай, сам ти осоромишся натомість:

      В душі, що прагне потемки добра,

      Є правого шляху свідомість.

      М е ф і с т о ф е л ь

      Свідомість швидко завмира!

      Я знаю, в мене певна гра.

      А вже коли свого доб'юся,

      То матиму утіху немалу:

      Нехай тоді плазує у пилу,

      Як та змія, моя тітуся[7].

      Г о с п о д ь

      Приходь сюди безпечно завше,

      На ваш-бо рід не маю ворожди;

      А з духів заперечення, лукавче,

      Ти був мені найстерпніший завжди.

      Людина не всякчас діяльності радіє,

      Понад усе кохає супокій;

      Потрібен їй супутник ворушкий,

      Щоб бісом грав і збуджував до дії.

      А ви, справдешні діти Божі,

      Любуйте на дива творіння гожі!

      Нехай живий і вічно-творчий дух

      Ллє скрізь любови світло животворне

      І явищ біг, речей минущих рух

      Хай думкою безсмертною огорне.

      Небо закривається, архангели розходяться.

      М е ф і с т о ф е л ь

      До чого ж гарний дідуган!

      З ним інколи зустрітися приємно.

      І то сказать: такий великий пан

      З дияволом обходиться так чемно!

      ЧАСТИНА ПЕРША

      Дія перша

НІЧ[8]

      Вузька кімната з високим Готичним склепінням. Ф а у с т  сидить неспокійно в кріслі біля столу.

      Ф а у с т

      У філософію я вник,

      До краю всіх наук дійшов —

      Уже я й лікар, і правник,

      І, на нещастя, богослов…

      Ну і до чого ж я довчивсь?

      Як дурнем був, так і лишивсь.

      Хоч маю докторське звання

      І десять років навмання

      Туди й сюди, навкрив-навкіс

      Воджу

7

…Нехай тоді плазує у пилу, / Як та змія, моя тітуся. – Згідно з біблійним міфом, диявол спокусив Єву й Адама в образі змії, за що Бог прирік їй «плазувати на животі і їсти землю до кінця віку».

8

Сцена складається з двох частин, написаних у різний час: перший монолог, викликання духа і діалог з Ваґнером написано в 1774–1775 рр., решта – в 1797–1801 рр.