Гість Дракули. Олексій Вікторович Щуров

очах ніколи не спалахувала легковажність, що ховається у глибині душі. Була в ній та меланхолійна чарівність, яка, здавалося, походила не від нещасть, а з якогось глибинного відчуття, що насправді виказувало на усвідомлення її душею якогось щасливого світу. ЇЇ хода не відрізнялася легкістю, з якою можна побігти вдогін за метеликом або на звабливий відтінок кольору: йшла міс Обрі завжди повільно і з гідністю. Коли вона залишалася наодинці, то її обличчя ніколи не осяювала радісна посмішка; проте коли брат виявляв до сестри свою приязнь і в її присутності забував про свої біди, що, наскільки вона знала, зруйнували його спокій, хіба знайшовся би той, хто проміняв посмішку міс Обрі на ту, що притаманна сластолюбній кокетці? Здавалось, що очі і обличчя міс Обрі в такі миттєвості випромінюють власне світло, віддзеркалене від вищих сфер. Їй ледве виповнилося вісімнадцять, і її ще не представили у світі, бо опікуна вважали кращим відстрочити цю мить і дочекатися, доки повернеться з мандрів на континенті її брат і стане захисником своїй сестрі. Тому саме зараз вони вирішили скористатися найближчим прийомом при дворі, який перетвориться на епохальну появу міс Обрі на суєтній сцені світського життя. Обрі вважав кращим залишитися в батьківському маєтку і поринути у безмежність меланхолії, яка оволоділа ним. Він не відчував цікавості до фривольностей модних бовдурів, коли його розум було розтерзано тими подіями, свідком яких він був; проте він мусив принести у жертву свій спокій заради захисту власної сестри. Незабаром вони прибули до міста і розпочали приготування до офіційного прийому, що мав відбутися наступного дня.

      Натовпи і з’юрмлення – ось що чекало на Обрі і його сестру, бо прийомів не влаштовували занадто довго, і усі тремтіли від хвилювання, бо їх прагнення потрапити сюди було тільки заради однієї монаршої посмішки. Так, брат з сестрою приїхали на прийом. Стоячи в кутку на самоті і байдужий до усього, що відбувається навколо, Обрі пригадав, що саме тут він вперше побачив лорда Рутвена – і раптом він відчув, як хтось стиснув йому руку і занадто знайомим голосом проказав на вухо: «Пам’ятайте про клятву!» Ледве Обрі вистачило мужності озирнутися, бо він боявся побачити страшну примару, що зараз нанесе удар, але вже на відстані побачив саме того, хто полонив його увагу в ту мить, коли Обрі вперше з’явився у суспільстві. Він дивився доки ноги не відмовили, тому, спершись на руку друга і проштовхуючись до виходу через юбри, Обрі, нарешті, опинившись у кареті, прибув додому. Він знервовано мірив кроками кімнату, стискаючи так сильно голову руками, немов від страху, що мозок розірве череп жахливим вибухом думок. Так, лорд Рутвен знову представ перед ним власною персоною – і обставини вишикувались у моторошну ланку: кинджал – клятва! Він повстав – і не міг Обрі повірити в таку можливість! – знову повстав мрець! Він думав, що це тільки гра уяви, яка породила образ того, про кого були усі думки юнака. І неможливо таке насправді – повстати мерцю з могили! Тому Обрі вирішив