Гість Дракули. Олексій Вікторович Щуров

який одразу дав про це знати лорду Рутвену, здивувався, коли отримав від нього пропозицію приєднатися до нього у вояжі. Улещений знаком уваги від особи, яка не мала нічого спільного з іншими людьми, Обрі з радістю прийняв запрошення і за кілька днів вони перетнули бурні води. До того у Обрі не було можливості вивчити характер лорда Рутвена, а зараз він виявив, що вільні спостереження під час подорожі ведуть до зовсім інших висновків щодо явних мотивів поведінки шляхтича – і вони докорінно відрізняються від попередніх. Його супутник виявився навіть не занадто щедрою – а наймарнотратнішою особою: нероби, волоцюги і жебраки отримували від нього забагато – більше, ніж потребували грошей для поточних потреб. Проте Обрі не зміг не помітити, що з доброчесними цей аристократ поводився зовсім інакше – вони прагнули дарів від його щедрот, аби зменшити свої злидні, що породила недоля, яка полює на доброчесність, а він гнав доброчесних від своїх дверей у ще більш приниженому стані і зверхньо посміхався до них; коли ж до нього зверталися розпусники, які потребували грошей не для потреб, а заради угамування своєї хіті, він занурював їх у ще глибшу безодню, відсилаючи таких прохачів з багатими дарами. Тим не менш, Обрі відносив це на рахунок нахабства злодіїв, яке переважує скромність і сумирність доброчесних злидарів. Одна обставина, яка неминуче супроводжувала благочинність його світлості, все ж вкрай обурювала сумління юнака: усі без винятку обдаровані неминуче здобували прокляття разом з дарами, бо усі прохачі або закінчували на ешафоті, або тонули у безоднях найгірших і найлютіших злиднів.

      В Брюсселі і інших містах, по яких пролягала їх путь, Обрі дивувався тій неприхованій легкості, з якою його супутник вишукував кубла усіх модних пороків19; і там він осягнув усі тонкощі гри в фараон: ставив – і переможно зривав куш, але якщо він програвав перед вмілим шулером, то втрачав набагато більше, ніж вигравав, але робив це з таким же незмінним виразом обличчя, з яким за звичай спостерігав за суспільством; а якщо на його шляху траплявся безрозсудний молодий новачок, або нещасливий батько величезної родини, тоді будь-яке слово його світлості здавалося законом долі – зникала апатичність і його в його очах загорявся вогонь – потужніший від того, який палає в очах кота, що грає з напівмертвою мишею. У кожному місті цей благодійник залишав колись багатого юнка, який прикрашав собою коло суспільства, але зараз був з нього вирваний і проклинав у на самоті у в’язниці недолю, яка відірвала його від колишніх друзів; а багато збожеволівших батьків оточували безмовні голодні погляди дітей, бо від колись незліченних багатств не залишилося навіть дріб’язку, на який можна було би придбати хоч щось, аби протримати своє теперішнє жалюгідне існування. Проте шляхтич не брав грошей після звитяг за ломберним столом; він втрачав і програвав їх в ім’я погубителя багатьох, і виривав ціпкою хваткою заради цього навіть останню монету з

19

За життя Дж. Байрон зазвав слави розпусника, пансексуала і скандальної особистості. В 1816 році він втік з Англії від скандалів та боргів. Під час другої подорожі Європою Дж. Байрон зняв у Венеції Палаццо Моченіго, де влаштував будинок розпусти. Спочатку він жив з 14 слугами, собакою, вовком, лисою та мавпою, далі у палаццо з’явилася нова коханка Маргарита Коньї, дружина пекаря, і коли вона стала своєрідною домоправителькою, у палаццо почали щодня навідуватися гондольєри, усілякі сумнівні особи та їх коханки. Проте сам Байрон у своїх листах відкрито писав про свої звитяги, або позлити австрійську поліцію, бо знав, що листи проходять перлюстрацію. – Прим. перекладача.