Тьма і проліски. Андрій Процайло

присікалась пані Стефа, ніби зловила Олю на якомусь геть негідному вчинку.

      – А хто такий Ленін? – парирувала дівчина.

      Жінка сплеснула долонями по полах свого халата, вигукнула: «Темнота чорна!» – і почала гнівну розповідь про вождя світового пролетаріату, яку закінчила висновком, що «якби не Ленін, то Україна вже давно була би Канадою, а той упир усе зіпсував».

      Оля ґречно подякувала пані Стефі за урок історії, хоча про Володимира Ілліча Леніна знала багатенько, їхній історик теж до його політичних і моральних діянь був небайдужий, і студенти цим користалися, якщо треба було відвернути його увагу від самостійної роботи, яку він давав завжди невчасно і завдання якої були завжди неймовірно заплутаними: то підкидали ніби ненароком історику тему жовтневого перевороту і комуністичної партії, після чого часу на самостійну не вистачало, бо буряковий від збудження історик, наче той Ленін на броньовику, емоційно виступав до кінця заняття. А ще Оля переконалася, що сила цікавості пасує перед силою гніву, бо де Оля взяла гроші, пані Стефу враз перестало цікавити.

      Це було вже пополудні, коли захмелілий Старий Новий рік, донесхочу наласувавшись щедруваннями, блаженно погладжував черевце і планував прилягти на годинку, аби на вечір виглядати більш-менш свіжим, бо Святий Василь пообіцяв забігти на чарчину і потеревенити про життя. А вранці цього ж дня, перед парами, збурюючи першокурсників групи 1-Г, до аудиторії запливли дві фарбовані фурії і, наче по подіуму, повишивали до відмінниці Олі. Нахилились над нею, мовби плакучі верби, і шепотіли щось, хихикаючи. Оля кивала і казала «добре».

      Троє богатирів-хлопців (для педагогічних коледжів – священна норма), наче заворожені, втупились у книжки. Вони ще тоді не знали, що на впевнених у собі до нахабства дів чат завжди дивитися важко. Зі слабкими, невпевненими затишно й легко, а із сильними – некомфортно. Чому? Решта жіночої аудиторії розділилася на дві групи: одна Олі заздрила, інша засуджувала. У відсотковому еквіваленті десь так 80 на 20. На користь заздрості. З цього можна було зробити висновок, що аби носити горде ймення хвойди, теж треба було постаратися, докласти, так би мовити, зусиль. Бо нічого так просто не буває, життя не Святий Миколай, що в дитинстві може подарувати мрію, і то коли в дитини нормальні батьки. Все й усі у світі від чогось і від когось залежні. То як же цю нереальну свободу здобути?

      – Нині? – запитала здивовано Оля у фарбованих фурій, коли ті вже збиралися йти геть.

      – Нині, – відповіла блакитна дівиця. – Все в житті відбувається «нині». Ти це знаєш, – підкреслила вказівним пальцем із синім, ніби з похмілля, нігтем.

      Декілька однокурсниць, що мали музичний слух, з шушукання фарбованої трійці зрозуміли таке: відмінниця Оля, лицемірка і зрадниця, сьогодні ввечері перебирається на квартиру до кольорових фурій, тому негайно повинна провести виховну роботу зі своєю сумновідомою походами в коледж хазяйкою пані Стефою, аби та не зчиняла галасу, сиділа в хаті, як миша в рукавичці, не надзвонювала батькам, бо репутація у хвойд не дуже