Тьма і проліски. Андрій Процайло

вибігла з аудиторії. Мерехтливими коридорами, сходами, що тремтять, вибрела на вулицю. Стала обличчям до декоративної ялинки, перевела подих. Розуміла, що образила дівчат, могла ж сказати, що історик з них познущався – довів, що вони телята в квадраті. Але, з іншого боку, чого вони з неї сміялися? Всі реготали, коли побачили, що вона зелена, всі без винятку! Хай знають!

      На фізкультуру не пішла. Її в роздягальні заклюють. Не впевнена була, що не зірветься й Уляну не потягає за патли. А винною зроблять, звичайно, Олю, бо вона не така, як усі. Не зі стада. А відтепер ще й зелена! Витурять її з коледжу, точно витурять. А в село до тата Оля не хоче. Ні, тільки не це! Зникнути, переждати. Десь вона читала, що коли хочеться комусь натовкти пику, то треба добу перечекати. Пауза заспокоює нерви і вмикає здоровий глузд.

      В голові було легко, а на душі шкреблися кішки. Та невже голова і душа не з одного тіста? Часто-густо вони не просто не можуть спокійно співіснувати в одній особі, а й ворогують, капосниці! А може, вони найкращі подружки? І змушені приховано заздрити одна одній і гадати, як би то кавалера у подруги відбити і заміж за нього вийти? Вона собі знайде іншого, може, навіть ліпшого, зате не буде себе нести як королеву. Так-так, королевам теж корона вряди-годи з голови падає, нічого немає вічного на землі, земля так майстерно, наче старий народний умілець, усе тверде перетворює на невидимі людському оку атоми, що жах. Порошинкою себе відчуваєш, коли починаєш думати про те, на що не можеш уплинути. Коротше, все дурниця, треба покурити.

      Дівчина зупинилася біля кіоску з газетами, де вже давно продавали пиво і сигарети. Газетки, підсилені вицвілими на сонці книжками, дешевими зошитами, кульковими ручками і конвертами, були ширмою, що затуляли стару, як газета «Правда», кіоскерку. Бабуся на іноземних назвах сигарет не дуже розумілася, тицяла пальцем по пачках.

      – Ага! – закивала Оля. Вибрала «LM». Ціни на сигарети – як за рідну маму. Труїшся – ще й гроші плати! Ото дідько придумав бізнес, торгаш клятий!

      – Нащо, дитино, куриш? І так таке марне, зелене, тобі то треба? Шоколадку би собі купила! – чи то дорікала, чи то просила кіоскерка. З вигляду бабуся знала Олю, вона в неї зошити і конверти купувала.

      – То братові! – бовкнула Оля.

      Бабуся висунула голову з віконечка.

      – Нащо брешеш? – запитала осудливо. – Ти би братові отак вибирала? Сказала би що-небудь – і все.

      Оля всміхнулася. Кисло, як середа на п’ятницю. Колись люди у середу і п’ятницю постили, м’ясця не їли, навіть молочка не пили. Розвантажували себе від безладу. Але п’ятниця була суворішою. Тому середа їй заздрила. Є чому заздрити, чесне слово! Людям з голоду в голові паморочиться, у шлунку крутить і булькає, а вона заздрить.

      – Дайте ще запальничку. Оцю, найдешевшу.

      Кіоскерка клацнула запальничкою, перевіряючи, чи працює. Та так уміло, що ого-го! Може, теж собі підкурює самотніми вечорами? На зорі. До вічності зазираючи. Пішов вогонь. Раптово. Без утомливого тертя сухих трісочок. Клац – і ти вже Прометей! Цивілізація, комфорт. Нудьга. Зручності