Тьма і проліски. Андрій Процайло

що, брати мені цю Олю і готувати на «управителя»? – запитала Яна. І навіть через слухавку побачила, як пан Остап усміхнувся, і відчула, що він задоволений її метикуватістю.

      – Бери, – рубонув господар, аби не зрадити задоволення перед своєю потенційною працівницею. Щоб вона не розслаблялася і не посіяла у своїй уяві найбільш небезпечний пирій усього прогресу – незамінність. Бо пан Остап з досвіду добре знав, що незамінні – є. І зовсім не професіоналізм робить людину незамінною, а щось інше, внутрішнє, про що Остап починає здогадуватися, але вголос говорити не хоче, аби не наврочити. Бо хоче, аби його відкриття працювало на нього, а не на конкурентів. Коли Остап здобуде світ, ось тоді можна досвідом і знаннями ділитися. А доти – зась. Заздрість людська сильніша за атомну зброю. Діє ефективніше, хоч і повільніше.

      І

      Премудрий епізод про насолоду, яку може отримувати людина, коли клеїть дурня, а їй вірять

      Жилося Олі з кольоровими подругами весело. Їхнє тріо в педколеджі називали «Кольорові змії», а квартирку – «Куб лом». Бути однією зі «змій» Олі подобалося. Блакитненька, рожевенька і біленька «змії» поводились виклично, навіть грубо, не панькались ні з ким, не приховували, що самі не ідеальні, але й на хиби інших вказували прямо і зухвало, і їх не хвилювало, що від такої відвертості комусь, може, незручно і боляче… Однолітки їх обминали й водночас тягнулися до них, старші їх ігнорували, бо «коли не чіпати, то не смердить». Здавалося, дівчата вільні, наче барвисті казкові птахи: все у них є, і того, що є – вистачає.

      Крім того, що поводились розкуто в коледжі, час від часу влаштовували собі розкуті вихідні – з випивкою і хлопцями. І з розумом. Який, утім, інколи втрачали, але хто з людей без гріха?

      Так минали дні за днями, місяці за місяцями.

      З часу входження до Товариства вільних дівчат Оля лише одного разу була вдома, в лютому, і то в авральному порядку – аби засвідчити відданість родинним цінностям, татові шану віддати, бо йому грамоту виписали в районі за активну громадянську позицію, і в хаті було масове гуляння, таємна битва лицемірства, пихи і заздрості, яку обслуговували виснажена, наче африканська бадилина, мама і байдужа, мов час, Оля, що підганяла стрілку годинника на стіні вперед, до третіх півнів, бо саме в той час останній із могікан, сусід дядько Микола почалапає навпростець, городами, за свою клуню і там з годину буде гикати, харчати і натягатися, аж поки не виблює із себе всю «радість».

      Після повернення до Самбора Олі три ночі не спалося, жахи ввижалися: в чорно-білому кіно вона тинялася навколо батьківської хати, і там, де завжди росли проліски, була тьма… І не просто тьма – а тьма-тьмуща, і тоді в муках до Олі прийшло одкровення і сказало: стань зеленою, мов інопланетяни, і все буде добре. І вранці, нікому нічого не сказавши, Оля пішла в перукарню і пофарбувала волосся у зелений колір. Не без проблем, бо фарби потрібної на місці не було, однак у наш космічний час, який уміє читати навіть думки людини, головне дуже чогось хотіти – і воно здійснюється! Сила думки – це зброя зброй, чарівна паличка