Останній потяг до Стамбула. Айше Кулин

по той бік кордону. Він міг захотіти рушити через Туреччину на Єгипет або спрямувати військо на Кавказ. Ніхто, навіть його безпосередній штаб, не знав, яка буде наступна ціль, тому Туреччина готувалася до будь-якого варіанта. Найгіршим сценарієм було б, якби Німеччина досягла угоди з Росією. Для Туреччини це стало б катастрофою.

      Маджит почекав, поки чоловіки закінчать читати звіти, а тоді повернувся до зали засідань із генеральним секретарем. І знову довгі збори з купою доповідей, які потрібно прочитати, оцінити та звести воєдино перед тим, як їх представлять Іньоню. Через багато годин, крокуючи самотою додому, Маджит продовжував снувати тривожні думки. Уряд платив високу ціну, щоб уникнути поширення вогню по всьому світу. А вдома уся жіноча частина мешканців хором скаржилася на високі ціни на все. Якщо держслужбовці та їхні сім’ї в Анкарі були шоковані, як же тоді почувалися бідняки Анатолії? У спробі захистити держслужбовців Туреччина продавала продукцію державного значення – текстильні вироби, взуття та цукор – за значно зниженими цінами. Ба більше, щоб запобігти розквіту «чорного ринку» та скуповуванню товарів, держава запровадила карткову систему, яка передбачала для всіх ідентифікаційні картки, рясно вкриті печатками. Попри ці запобіжні заходи, «чорний ринок» процвітав. Безпринципні людці, що ловили свій «великий шанс», ставали багатіями, продаючи товари з-під прилавка. Більшість людей були розгнівані, але здалися: вони не могли ані знайти, ані дозволити собі основні продукти харчування й мусили задовольнятися хлібом та крупами.

      Президент вважав своєю головною турботою – питанням життя й смерті – запобігання втягуванню країни у війну. Підступатися до нього зі скаргами людей не мало сенсу. Для такого, як він, чоловіка, що на собі відчув усе пекло війни, усе, окрім війни, було другорядним.

      Маджит був виснажений. Майже напевне Іньоню поїде наступного дня у Ялову. Це означало, що, скоріш за все, на наступному тижні засідань допізна не буде. Він зможе приходити додому раніше, і таким чином деякий час пере почине від докорів Сабіхи.

* * *

      – Піка.

      – Дві трефи.

      – Пас.

      – Пас… Перепрошую, чотири піки.

      Молоді жінки поглянули з-за карт через стіл на Сабіху. Вона зашарілася, така худесенька й ніжна у блідо-бузковому костюмі…

      – Ти сьогодні дуже розсіяна, – промовила Хюмейра. – Що з тобою, люба?

      – Нічого. Вчора насилу заснула. Не можу зосередитися. Може, Несрін займе моє місце?

      – У жодному разі. Поп’ємо чаю. Це приведе тебе до тями. – Хюмейро, хай там як, сьогодні мушу піти до п’ятої.

      – Чому?

      – Мушу забрати Хюлю в Марґи, після її уроку балету.

      – Хіба це не робота няньки?

      – У неї інші справи.

      – Заради Бога, що іще робити няньці?

      – Вона хоче дещо купити перед поверненням в Англію наприкінці місяця.

      – Я й не знала, Сабіхо, що вона їде. А чому?

      – Що ж, Хюля підросла. Вона вже велика дівчинка. Більше немає потреби в тому, щоб біля неї метушилася