Останній потяг до Стамбула. Айше Кулин

у Грецію, Гітлер негайно нападе на нас. І як нам тоді захистити себе? Союзники і досі не забезпечили нас зброєю, як обіцяли.

      – І я сумніваюся, що забезпечать, – додав міністр закордонних справ. – Британія підписала з Грецією угоду, в якій запевняла, що захистить країну, коли на неї нападуть, та коли італійці таки напали, все, що спромоглася зробити Британія – прислати дві повітряні ескадрильї.

      – Ми підписали з ними угоду в Парижі, але, як щойно вказав Маджит, досі нічого з того не вийшло, – сказав прем’єр-міністр. – Вони не змогли доставити жодної обіцяної зброї.

      – І це попри те, що ви наголосили на тому, як важливо для турецької армії бути добре озброєною, щоб відвернути напад на Балкани, сер, – сказав Маджит, звертаючись до міністра закордонних справ.

      – Вони не дотримувалися домовленості не тому, що не хотіли, а тому, що не могли, – сказав міністр закордонних справ. – Мабуть, це приховане благословення. Оскільки вони не доставили товар, нам не обов’язково виконувати вимоги договору зі свого боку.

      На цих словах ні Маджит, ні, як виявилося, решта учасників зборів не бачили необхідності приховувати свою радість.

      – Як то кажуть, лихо не без добра.

      Іньоню тепер мав ідеальне виправдання того, що він не вступив у війну. Здавалося б, удача була на його боці. Якщо італійці нападуть на Грецію, тоді вони стоятимуть на турецькому порозі. Оскільки Туреччина не має зброї, аби захистити себе, що в тому доброго, щоб бути на боці Британії?

      Після кількох годин обговорень міністр окреслив відповідь Британії. Маджит узяв чернетку і відчинив двері, випускаючи міністра.

      – Принесу вам, щойно все буде готове, – шанобливо промовив він.

      – Я буду в своєму кабінеті, – сказав міністр генеральному секретарю. – Ми повинні пам’ятати, що існують інші важливі справи, над якими потрібно працювати, включно з призначенням у Парижі. Самі знаєте, там украй потребують більше персоналу. Ми не можемо залишити їх у біді.

      Маджит повернувся додому на світанку. Він роздягнувся у вітальні й ліг на дивані, щоб не турбувати Сабіху. Був повністю виснажений і поринув у глибокий сон, навіть не відчуваючи, що не в ліжку. Хоча він був смертельно втомлений, нічні кошмари і далі полонили його думки. Здавалося, ті тривалі зібрання поверталися, щоб мучити його. Йому снилося, що німці напали на Анкару і тягли його дружину та доньку до потяга, що направлявся у трудовий табір. Він щодуху біг за потягом, намагаючись потрапити туди, щоб бути з ними.

* * *

      Наступного ранку в міністерстві Маджит зустрів Таріка. Обидва і досі були втомлені.

      – Маєш якісь плани на вихідні? – запитав Маджит.

      – Сам знаєш, у мене урок французької між дев’ятою та дванадцятою в неділю, але після того – нічого.

      – Нічого не плануй. Я попрошу Халіта, якщо він вільний, приєднатися до нас, і, коли погода буде добра, ми всі разом пообідаємо в ресторані «Чіфтлік», під відкритим небом. А тоді можемо пограти у бридж у мене вдома. Як тобі?

      – Як