Музика води. Том Бойл

теліпається у нього в руці – обвисла, вона сочиться сукровицею й обліплена комахами.

      – Хочеш? – Його мандінґо густа, неначе сонний трунок.

      – Ні! – благає Джонсон. – Ні!

      Як раптом аж таким швидким і плавним рухом, що його й оком не вловити, Ебо жбурляє цю бридоту в повітря. Тріпоче пір’я – й ось уже мотузка обвиває Джонсонову шию, мовби лассо. ПЛЮХ! Птаха вдаряє його в груди й повисає. У складках черева провідника звиваються опариші. Довкола голови кружляють мухи. Як порівняти з виразом його обличчя, то П’єта – це втілення радості.

      Мунґо роззявляє рота, вочевидь заінтригований – він-бо став свідком якогось дикунського ритуалу.

      – Джонсоне, – приголомшено говорить він. – Зріж її. І викинь у кущі.

      Старий Ебо шкіриться від вуха до вуха.

      Товмач похнюплює голову.

      – Не можу, – шепоче він.

      Багнюка під ногами схоплюється кіркою, у підліску пошмигує гамірка звірина, Джонсон приманює мух: м’ясних, зелених, трупних і мошок. Дорога робиться ширшою, і час від часу можна побачити оселі, що причаїлися під деревами чи примостились на вершинах пагорбів із червоної глини. Коло халуп – жінки з голими грудьми, чоловіки в коротких мішкуватих штанях, смугастих сорочках і конічних капелюхах. Апатичні пси. Сильна стать посмоктує люльки з довгими чубуками, а прекрасна пожовує корінці та спльовує крізь почорнілі зуби. Над головою помахують листям пальми. У загонах сновигають кози. Повітря звурджується від запаху сечі.

      Щоразу, досягаючи гребеня чергового пагорба, дослідник кидається вперед і, неспроможний стриматися, витягує шию, наче цікавий турист. Кричить, махає капелюхом і шалено жестикулює у бік білої плями на обрії. «Це воно? – гукає він, пританцьовуючи на місці. – Це воно?»

      На верхівці вісімнадцятого пагорба Ебо спиняється, щоб понюхати вітерець. Мунґо затамовує подих. Там точно щось видніється – можливо, вежі чи раптовий відблиск сонячного світла на віконній шибці. Висхлий чаклун нагинається та висмикує з твані кругленький білий камінчик. Трішки обтирає його шкірястими пальцями, а відтак відправляє до рота. Старечі повіки опускаються, мовби завіси в театрі, а підібгані губи замислено посмоктують. Минає ціла вічність – та й не одна, – земля незворушно крутиться навколо своєї осі, а на небесній тверді переміщуються сузір’я. «Ну?» – вимагає результату Мунґо. Ебо піднімає повіки. Випльовує камінець. Гудіння мух довкола Джонсона гучне, як барабанний дріб. «Ну?» Неквапливо й обережно піднімаючи руку, дід тицяє кривим пальцем. «Сеґу Корро», – каркає він.

      На крихітну долю секунди дослідник приголомшено застигає, а відтак зривається з місця, мов спринтер. Голод, виснаження, хвороби, колючки, які впинаються в ноги крізь підошви черевиків, сонце, що пересушує слизову оболонку очей – усе це пусте: він бачить мету своєї мандрівки. Ноги місять жовту глину, стираючи сліди тих, хто пройшов там до нього, Джонсон, Ебо, шкапа і віслюк ховаються в далині, а перед очима все чіткішають контури золотавих стін уславленого міста. Повз нього мелькають хижі та потік тих,