Музика води. Том Бойл

могил на місці групового злочину. Ну а дорога, якщо лише її так можна назвати, куди більше скидається на протоптану коровами стежку.

      Дощ, який тепер періщить нівроку, неначе всвердлюється в тіло. Коли той тільки-но почався, вони нестямилися від радості. Стрибали, мовби дітлахи, та ходили колесом. Качалися під ним, підставляли роти й сорочки, плескали в долоні, улюлюкали і танцювали, наче помилувані злочинці. Спали в багнюці та прокидалися з усмішкою, відчуваючи краплі дощу на обличчі, а його солодкий запах – у вітті дерев. А коли, підсковзнувшись, падали на розкислій від дощу дорозі – просто сміялися. Всесвіт зненацька зробився лагідним. І вони полюбили його.

      Це було п’ять днів тому. Що через лад – те й свині не їдять. Калюжі подекуди сягають колін. Ноги засмоктує твань. Груди забиті мокротою, з носа тече, вуха позакладало. Ранок застують імла і туман, усе розпливається, наче вві сні, а повітря вологе й смердюче. Велетенські сірі привиди постають просто перед ними та зникають у довколишній порожнечі – іржуть, верещать, шиплять і ревуть. Почиває даватися взнаки виснаження. Якось у передвечірню пору мандрівник не може зібратися з силами, щоб рушити далі. Промучившись із півгодини, щоби перетягти свого коня через ярок по шию в жовтій пінистій воді, він знеможено валиться долі на узбіччі дороги. Старий бебехнув поруч нього, а там і Джонсон, відхаркнувши згусток слизу, долучився до гурту.

      – Ще… дуже… далеко? – Мунґо задихається, а його голос хрипить від катару.

      Товмач знову спльовує, а потому сякається у просякнуту вологою складку тоги.

      – Не питайте мене: я сам тут уперше…

      Обоє обертаються до Ебо. Той сидить мовчки – весь зморшкуватий, обвислий та голий – і горбиться, мовби горгулья під кущем. З його шиї і досі звисає цесарка – одне її крило внаслідок розкладу відпало, а пір’я обважніло від вологи й опаришів.

      – Воко баба дас, – каркає він нарешті.

      – Десять миль, – буркає Джонсон. – Назавтра будемо там.

      Ранок приходить, наче ляпас по обличчю, – він різкий та засліплює. Джонсон уже на ногах, збирає гриби та ягоди, коли дослідник нарешті, смикнувшись, прокидається, і бачить безхмарне небо, у якому повільно пропливають, кружляючи, двійко шулік. Попервах він спантеличений та розгублений, але зненацька приходить осяяння: сьогодні настає жаданий день! Він миттю схоплюється, збирає речі, перетягує кінський бік дрючком, гукає товмача та трясе Ебо за кістляві плечі.

      – Ебо, вставай – час вирушати!

      Але старий, що примостився під кущем, спить, як і спав. Тихо, як мрець. Його розкритий рот та рожеві бутони ясен і піднебіння правлять за своєрідну закуску здоровенним зеленим мухам, які звиваються довкола зловонної курки. Колона мурашок скористалася його ступнею як брукованим гостинцем, а москіти татуюють щоки й повіки. Дивлячись на нього зверху вниз, такого тлінного та непорушного, з кістками, що різко й рельєфно виділяються на тлі жовтої твані, дослідник