Музика води. Том Бойл

на землю. – Білий, мовби засолений привид. Білий, білий, білий. Наче хмара, що поглинає зграю ібісів.

      Джонсон починає дещо розуміти.

      – Ну і де він?

      – Білий, наче бавовна, білий, як день. Немов ікла, кістки й місячне світло на галявині.

      Пияк тепер перемістився у положення сидячи, і його голос звучить, наче дитячий віршик про попа та собаку – він теж беззмістовний, наспівний, повторюваний і нескінченний.

      Товмач, важко дихаючи, випростується. Цей мандрівник – несповна розуму, святий дурник. Та тут його зварять живцем! Розіпнуть. Треба знайти того юродивця.

      – Ебо, – гукає він, обертаючись. – Ходімо шукати містера Парка.

      Але той уже за квартал від нього – стоїть, як укопаний, роздуваючи ніздрі, та нюхає вітер. А тоді раптом широко посміхається, тупає ногами та вимахує руками, наче вуличний штукар, який жонглює дев’ятьма тарілками одразу.

      – Сюди! – махає він. – Хутчіш!

      Джонсон смикає за шкіряний ремінь, і віслюк зі шкапою завчено бредуть за ним.

      – Білий, наче зуби, – кричить пияк. – Біліший за здохлу мулову черепаху.

      Поклавшись на свій ніс, Ебо дрейфує, неначе сомнамбула. Два квартали вліво, потому назад управо, через покинутий базар, вниз по кудлатій від сміття вуличці з пожовклими бамбуковими хижами, які скидаються на надвірні служби. У канавах повно слимаків і щурів, а під стріхами – змій. «Ебо!» – гукає Джонсон, силкуючись наздогнати його, але старий квапиться, неначе й не чує. Земля під ногами стає вологою, між хижами височіють пасма бамбуку, у вітах дерев пурхає птаство. Нарешті чаклун зупиняється навпроти довгої розвалюхи, яка безладно розтяглася, зведена на палях. Джонсону, який замикає ар’єргард, видно темні, неясні силуети трьох-чотирьох жінок у густому затінку під хижею. Він приголомшений. У нього ж бо склалося враження, ніби Ебо, усвідомлюючи всю невідкладність завдання, веде його прямо до мандрівника. Однак тепер бачить, що помилявся.

      Старий тим часом стоїть, де стояв, вдивляючись у напівсутінки й усе ще поводячи носом. Кожна з жінок тілиста й, у кращому разі, далеко не першої молодості. Їхні молочні вим’я обвислі, наче повітряні кульки, налляті водою. Якщо на всіх у них знайдеться два десятки зубів, то їм іще пощастило. «Ебо!» – кричить Джонсон, але ті кралі витворяють під спідницями дивні дива, а відтак підносять пальці до губ та облизують. І престарілий некромант не витримує. Розщілина його посмішки ширшає, він на мигах показує Джонсону, що життя – славна штука, а відтак пірнає під хижу.

      Той ошелешено зупиняється. Він розчарований. Повний відрази. І заздрощів. Йому хочеться пива, рису із м’ясом, на бабу, у м’яку постелю. Він – шанований, освічений чоловік, якому давно пора на заслужений відпочинок, не раз щасливо одружений, батько численних дітей та господар у власному домі – і чим зайнятий? Вештається по всьому континенту, ризикуючи життям та здоров’ям, щоб виручити з халепи якогось недоумкуватого сучого, а чи то орендаревого сина, якому заманулося слави. Він тяжко, тужливо зітхає від розпачу й німої покори та обертається, щоб видертись на