Музика води. Том Бойл

а другий розмахує гравірованим дуельним пістолем. На мить западає тиша, а відтак звуки руху поновлюються: щось простує – і це поза сумнівом – прямісінько по їхні душі. «Леопард, лев, вовк?» – гадають вони. – «Або й гірше од того: Дессауд!»

      – Виходь звідти! – кричить Мунґо. – Хто би ти не був – людина чи гієна!

      Блискавиця розколює небо, від пагорбів долинають розкоти грому. Джонсон із зусиллям ковтає слину й намагається тримати пістоля рівніше. Як тут кущі із драматичним шелестом розсовуються, являючи очам присутніх висхлого, старого та сутулого джарранського чаклуна. На шиї в нього й досі висить мертва цесарка – напівобскубана, обм’якла та смердюча.

      – Вамба рібо джекенек, – і його мішки та зморшки силкуються скластися в усмішку. – Бобо кімбу.

      За мить старий хрін із кістлявими коліньми та порепаними п’ятами сидить навпочіпки між дослідником і товмачем, нюхає шпичку зі смажениною та терендить, неначе мавпа, яка злізла з дерева.

      – Ну й нічка! Леви, схоже, вирішили зацькувати місяць. Чули отого, неподалік, еге ж? Хі-хі. Хм, м’ясце пахне смачно. А я ж бо вмію готувати – це вже будьте певні. Чи принаймні вмів. Бо тепер я сам-один і без друзів – от біда так біда. Ви, певне, чули?

      – Яка біда? – запитує Джонсон, і дід, який тільки й чекав слушної нагоди, починає нудну й багатослівну розповідь, здобрену геріатричними жестами й розбавлену поскрипуванням заіржавілих подагричних суглобів. Його, скидається на те, звуть Аба Ебо – чи Ебо Аба, мандрівник ніяк не може зорієнтуватися. Він відбився від решти біженців у ході сутички з армією Мансонґа. Зачувши, що джарранці перетнули бамбаррський кордон у пошуках притулку, правитель, вочевидь, вирішив, що приспів час зібрати з них сяку-таку данину – переселенський податок. Тож і з’явився з-за вигину дороги – здоровенний та ще й верхи на слоненяті – в оточенні вісімдесяти чи й ста своїх пузатих воїнів у леопардових шкурах і страусиному пір’ї. На чолі процесії йшов джіллі кіа, співун-глашатай, противним голосом виводячи його вимоги. Вся довга валка біженців спинилася. Ямбо, джарранський вождь, виступив уперед і заявив протест: адже його підданці зберігали вірність Мансонґу в ході війни з Тіґґітті Сеґо, а втрата рідного поселення та всіх пожитків і так стала для них неабияким нещастям. Тож вони покладаються на ласку мудрого та милосердного правителя Бамбарри.

      Скіпетр Мансонґа був оздоблений людським черепом. Він гордо поправив своє тлусте черево та повторив свої вимоги. Саме на цьому етапі до переговорів долучився чаклун. (Тут старого шкарбана охоплює шалений запал: він вимахує, неначе ціпом, палками своїх кістлявих рук і б’є себе в груди.) Бо стариган гнівно пропхався крізь натовп і підшкандибав до Ямбо. Тоді здійняв угору кулаки та піддав бамбаррського самодержця нищівній критиці. Якщо Сеґо – тиран, ґелґотав дід, то Мансонґ – людожер, прижитий шакалихою від збоченця, який обмазується лайном і ссе в своїх воїнів сім’я. Він злодюга й баба на додачу: гляньте лише на його здоровенні обвислі цицьки, і ніяких інших доказів не знадобиться. На мить обидві сторони