.

– кругловидий і невисокий на зріст, із високо посадженими вухами та чубчиком яскраво-рудого волосся, що робить його схожим на кастрованого кота.

      – Все правільно, – озивається він. – Підстаркуватого жентельмена – він іше трохи накульгував. А вирядився у трикутний капилюх, пируку, та й вопше під такий хвасон – його носили, як мій дід парубкував.

      – Пойняли, мадамо? – кидає «макогон». – А я вам шо балакаю? Гекіпаж зайнятий.

      Вулицею гримотить карета, забризкуючи бік портшеза лайном. За два квартали з вікна випадає дитина.

      – Але ж я саме це вам і товкмачу: той джентльмен – це я! – Боб поглядає на нього з підозрою, а «макогон» – спантеличено. – Я переодягнувся в крамниці.

      Нуль реакції.

      – Слухайте, підійдімо до справи з іншого боку. Чоловіка запросили на бал-маскарад. Він винаймає портшез…

      – Атож, – підтакує «макогон», енергійно киваючи.

      – …на Сент-Джеймс-сквер і прибуває в ньому на Монмут-стрит – до крамниці поношеного одягу «У Роуз», якщо бути точним, – дає носієві півкрони, щоби постеріг його кошик, заходить до магазину, купує жіноче вбрання, перевдягається й застрибує назад у портшез, готовий до поїздки на бал – у маскарадному костюмі леді.

      – Брешіть до хвунта, бо нема здачі, – глузує Боб.

      – Угу, – додає «макогон». – Бо хто ж це втне таку дурню?

      – Ну коли так, то йдіть ви обидва до біса! – гарикає Нед, вимахуючи парасолькою та застрибує у портшез.

      – Але ж, мадамо, майте совість, – благає «макогон». – Той жентельмен дав нам півкрони, шоби гекіпаж його почекав, а ми постерегли його кошик із риб’ячими яйцями. А типір шо ми йому скажемо, як він побаче, шо ви зграбастали і гекіпаж, і яйця?

      Нед жестом підкликає чолов’ягу ближче, бере під лікоть і шепоче на вухо:

      – Скажу тобі, як є, – тут дуже делікатна ситуація. Розумієш, я подруга того джентльмена, який зайшов до крамниці, але ми не хочемо, щоб нас бачили разом. Він боїться, що його дружина про все пронюхає. Тож він залишив ці яйця мені в подарунок, а сам вислизнув із магазину через чорний хід, щоб зустрітися зі мною в себе на квартирі для того, що французи називають адюльтер.

      Носій чухає потилицю.

      – У нас говорять – «того дурня всунуть».

      Його обличчя кривить посмішка.

      – То шо ж ви зразу не сказали?.. Гей, Бобе, вона ка’, шо вона його полюбовниця.

      Голос Боба звучить тихо та глухо, долинаючи звідкись із-за портшеза:

      – Ну, тоді, гадаю, все гаразд.

      – Еге, – погоджується «макогон». – Усе гаразд – і я такої ж думки.

      – Сохо-сквер, – велить Нед.

      Серце темряви

      Ліс. Гущина й темінь. Над анемічним багаттям сидять навпочіпки дві постаті, смажачи м’ясиво. Ревуть леви, а блискавиці мерехтять над горизонтом, наче проблиски ідей.

      – То скажіть мені все ж, містере Парк, якщо лише це не надто особисте питання: що ви знайшли у цьому вашому дослідницві? Ну, тобто вас морили голодом і мучили, ви підхопили малярію та тропічну лихоманку, ваш одяг перетворився на лахміття, половина краму зникла, а кінь валяється