Музика води. Том Бойл

Учитель нестямився від люті та розпачу. Він дивився Неду в обличчя і бачив перед собою всезнайку. Тож звинувачував його в питті чорнила і згодовував дупі березову кашу не рідше, ніж мозку – поживу для розуму. Нед знóсив це покірливо й терпляче. Жодних істерик, спалахів гніву чи нападів мерехлюндії. Він робив, що веліли, співав осанну своєму спасителю і плекав плани на майбутнє. Бо не шукав кращого, добувши добра.

      Спливли сім років. У Франції розсилали запрошення на гільйотину, по той бік Атлантики вирубували ліси й винищували індіанців, в Іст-Енді спіймали «Монстра», який цілих два роки штрикав жінок у сідниці серед білого дня, а в Мейфері Нед Райз їв тричі на день, спав у ліжку, мився принаймні два рази на місяць і кожнісінького ранку надягав свіжу білизну. Сім років. Спогади про життя на вулиці починали тьмяніти. Він у рот не брав потрухів, не ставав свідком збочень, крадіжок, підпалів або й дечого гіршого та й разочку не щулився над попільником із покритими памороззю повіками, притискаючи до грудей задубілого кулачка – тільки не він, Нед Райз, краса та гордість сімейства Берренбойн.

      Упродовж цього часу Нед та його опікун стали близькі, наче губи й тростина – зійшлися на ґрунті любові до музики. Перші уроки гри на кларнеті почалися на другому тижні його перебування в старого. З налитими кров’ю обличчям та лисиною й настовбурченими сивими бачками, широко усміхнений Берренбойн зайшов одного вечора до кімнати, стискаючи в руці дерев’яний футляр. Усередині виявився старий кларнет строю «до», на якому він грав іще хлопчиком. Опікун простягнув його Неду. За рік той – каліка! – грав уже нічогенько, до наступного літа міг що завгодно прочитати з листа, а за п’ять років здобув достатню майстерність, щоб піти з наставником у парк, де й відбувся його дебют перед публікою. Вони сиділи на тій самій лаві, на якій Нед колись уперше побачив старого (сам він із кларнетом строю «до», а Берренбойн – «сі-бемоль»), і виконували мелодії з нотного альбому Етьєна Роже. Довкола зібралися слухачі, притупуючи ногами й похитуючись у такт музиці, а Моцарт, який помирав у Відні, писав свій величний «Реквієм». Задля такої нагоди Нед піднявся над собою.

      Якось уранці, ще вдосвіта, Берренбойн зайшов до кімнати Неда і струснув того за плече. «Вставай, Неде, – прошепотів опікун, – ти потрібен мені». Його голос дрижав. А щоки та все обличчя були навіть червоніші, ніж той коли-небудь бачив, – мов помідори, хрест британського прапора чи мундири королівських драгунів. Недові було дев’ятнадцять. «У чому справа?» – поцікавився він. Але відповіді не отримав. Знадвору залунав пташиний спів. Старий сопів, наче двигун-паровик. «Одягайся, зустрінемось біля виходу», – тільки й видобув він.

      Берренбойн чекав коло воріт. На ньому був парадний костюм, куплений на материн похорон, касторовий циліндр та шовковий сюртук. Під пахвою він тримав футляр, обтягнутий зморшкуватою шкірою якоїсь екзотичної рептилії. «Новий кларнет?» – подумалося Неду. Юнак ніколи доти не бачив його. Вони попростували жвавим кроком – через Ґросвенор-сквер, далі вниз по Брук-стрит, перетнули Парк-лейн та заглибились