Музика води. Том Бойл

носа всім тим денді й іншим навіженим: мовляв, останній писк моди – спідниці для джентльменів.

      Мунґо сміється разом із ним, сп’янілий від їжі й води. Обоє хихочуть, аж заливаються, витираючи сльози з очей. А відтак Джонсон зводить на нього погляд і зненацька серйознішає:

      – Вона буде тут завтра ввечері. Глядіть же, не змарнуйте свого шансу.

      Плантаційна пісня

      Цього субсахарського вечора, залитого блідим світлом і всіяного конічними тінями, Мунґо Парк уперше за майже три місяці опиняється ззовні намету та знову в сідлі. Йому повернули коня (такого ж виснаженого, яким і брали, – схожого на одну з тих випотрошених шкап, яких друїди нахромлювали на палі для прикраси), його борода, кучері й чресла омиті та умащені благовонними маслами, а замість лахміття на ньому шикарна біла джуба. На голові пом’ятий циліндр, а на плечах – синій оксамитовий сюртук, у якому він виступав перед правлінням Африканської асоціації у таверні «Св. Альбан» на Пел-Мел. Алі та Дессауд ескортують його верхи на арабських скакунах – емір на білому, а його візир на такому непроглядно чорному, що той здається діркою в обрії (щоб підсилити цю ілюзію, Дессауд чорнить йому копита, зуби й анальний отвір). А Джонсон замикає кавалькаду на абіссінському віслюку.

      Вони прямують до шатра Фатіми, що в дальньому кінці табору – на відстані десь так із шість чи сім сотень футів[23]. Алі та Дессауд мовчать, а Мунґо, стишивши голос, повторює фрази з «Арабської граматики»: «Маю за честь насолоджуватися теплом Вашої присутності». «Дозвольте скласти шанобливий уклін підошвам Ваших ніг». «Спекотно, чи не так?» Коли вони проїжджають серединою табору, зчиняється розгардіяш: пси збігаються обгавкати стремена кяфіра, діти гуртуються, щоби закидати його камінням і верблюжим лайном, а дорослі виходять із наметів, щоб скоса поглянути на гяура, попутно обмовляючи його расу, віру та колір шкіри. «Сцяв я твоїй матері в рот!» – кричить якийсь чоловік. Але тут Алі здіймає руку, і голосам заціплює, діти мчать до матусь, а собаки щезають.

      «Дякую», – каже Мунґо. Емірове обличчя непроникне. Його жест не мав нічого спільного зі співчуттям чи товариським ставленням – просто він не хоче, щоб дружина роздивлялася чистенького християнина в обгидженій джубі, от і все.

      Намет Фатіми вдвічі, а то й утричі більший за будь-який інший у таборі й вирізняється широкими барвистими смугами – сірою, бежевою та кольору індиго. Мунґо впізнає здоровенного нубійця біля входу. Той стоїть на чатах, граючи чорними опуклостями між ліктями та плечима. Осторонь, праворуч, якась жінка присіла навпочіпки і квапливо доїть чотирьох чи п’ятьох кіз. Мандрівник зауважує білі підошви її ступнів та жовті соски козиного вимені, що скидаються на торпеди. На ніс йому опускається муха. Сонце торкається обрію.

      «Спішитися!» – кричить Алі, і вони з Дессаудом зістрибують із сідел, неначе два івани-покивани. Джонсон, який саме під’їхав на віслюкові-інохідцеві, транслює цю команду своєму роботодавцю, а нубієць тим часом ступає крок уперед, щоб зайнятись тваринами.

      Треба

23

~ 183 і 213 м.