Музика води. Том Бойл

дитині груди. Пін затопив кількома трісками і жменькою вугілля, щоб створити хоч ілюзію тепла. Волосся молодої матері розсипалося по плечах, коли та нахилилася над малюком, щоби перев’язати рану. Її звали Сара Колхаун, і вона все ще не протверезіла.

      – Назву його Нед, – ледь вимовила ненька неслухняним язиком. – На честь спасителя.

      Той засяяв. Як раптом вираз його обличчя змінився, і він схопив її за патли:

      – Тільки спробуй дати йому прізвище Пін, нечупарна ти хвойдо! Не я тобі його склепав!

      – Він буде Райзом, – завищала та у відповідь. – Недом Райзом, сучий ти сину! – У цьому чулася метафора надії[20]. – Знаєш чому? Бо колись він стане на ноги й вивищиться над усім цим лайном, якого вдосталь наїлася його мати, відколи навчилась вимовляти власне ім’я!

      – Авжеж! – глузливо посміхнувся той. – Охрещений кров’ю, джином і блювотинням матусі-шльондри. Збіса сумніваюся.

      Спогади Неда про матір уривчасті. Змарніле обличчя – самі вилиці та чоло – туго обтягнуте шкірою, немов шевська колодка. Безупинний кашель уночі. Сухотна блідість. Виражена хирявість. Вона померла, коли йому не було ще й шести. Ну а Пін, звісна річ, виявився гірким п’яницею, що за шаленістю натури не поступався кішці, на якій загорілася шерсть. Коли працював, то приходив додому білий від кам’яного пилу та із заллятими пійлом очима. Тоді він улаштовувався мучити Неда – просто заради розваги – як-от десятилітній шибеник знущається із жаби чи щура. Скажімо, зв’язу вав тому ступні й вивішував його з вікна третього поверху, неначе пару мокрих штанів. Тісно насаджував йому на голову нічну посудину – так, щоби прищемити вуха; правив на спині бритву або занурював під набрану в ночви воду на шістдесят секунд за раз. «Втоплю, як пацюка!» – ричав пияк.

      Коли хлоп’яті сповнилося сім, каменотес вирішив, що час йому покривати видатки на свій пансіон. Тож одного вечора постав у дверях із мотком мотузки, схопив Неда за горло, притис до підлоги та туго зв’язав докупи стегно та гомілку його зігнутої в коліні ноги. Потому вкоротив йому холоші вище щиколоток, змайстрував милицю з мітли та послав на вулицю жебрати. Дув пронизливий вітер, мотузка врізалася в плоть. Але кому яке було до того діло? І от, семирічним хлопчиком із прилиплим до хребта животом і бруднющим обличчям, Нед шкутильгав, неначе п’яний бусол, і благав подати пенні на Рассел-сквер, Друрі-лейн та в Ковент-Ґардені. Але жебрацтво в ті часи зробилось популярною професією, і конкуренція у ній була нещадна. На вулицях, плече до плеча, старцювала ціла армія калік, прокажених, мікроцефалів, причинних, біснуватих, похлібців та скигліїв. Безногий чоловік, що стирчав із нічної посудини, стрибав довкола на руках, неначе мавпа, жінка з чотирма куксами замість кінцівок чистила взуття язиком, людина-собака махала всохлим хвостом і шкірила пожовклі гострі зуби. Нед не мав і найменшого шансу.

      Фунт налічує двадцять шилінгів, у шилінгу дванадцять пенсів, а щоби вийшов пенс, треба чотири фартинги. У перший день

20

Rise – підйом, сходження (англ.).