Зрада. Наталія Дурунда

першому поверсі роллердром та автодром, – пояснювала п’ятирічна Ася, яка часто відвідувала це місце з мамою. – На другому – можна грати в боулінг: дитячий і дорослий. А вище – батут. Є ще дзеркальний лабіринт і багато інших розваг. З чого почнемо? – весело запитала, тримаючи тата й Марину за руки.

      – Навіть не знаю, – знизала плечима Марина й зупинила на Романові питальний погляд. – Я тут ніколи не була.

      Богданов зніяковів.

      Згадав, як часто привозив сюди Людмилу з донькою, але жодного разу не зайшов усередину разом із сім’єю. Зазвичай, доки вони відпочивали – їхав до Божени…

      – От халепа, – весело почухав потилицю. – Я хочу все й одразу! – рвучко підхопив малу на руки. – Веди! – грайливо примружив очі.

      – На автодром! – голосно скерувала Ася, мов капітан. – Ми з Мариною проти тебе, тату.

      – Нічого собі, – аж роззявив рота від здивування. Машинки на гумових підставках призначені для дорослої людини. Дитина – лише пасажир.

      Кілька неймовірно веселих кіл автодромом – і Роман програв. Він ледве впорався, доклав усіх зусиль, щоб дівчата вирвалися вперед. Марина, вочевидь, була далекою від водіння. Непокоївся, аби не треба було брати на буксир їхній транспортний засіб.

      Далі – катання на роликах. Тут уже дівчата дали йому фору. Адже Роман у житті не стояв на ковзанах чи чомусь подібному. Сміявся без упину. Сам собі тішився. Ася аж заходилася від реготу, коли тато ледь сальто в повітрі не зробив.

      Та найбільше потішив дзеркальний лабіринт. Наче бачать одне одного, а знайти не можуть. Ледве вибралися зсередини.

      Утомлені й задоволені вийшли з ігрового центру. Незчулися, як провели тут майже цілий день. Навіть повечеряли, аби вдома не було клопоту.

      – Можете сісти на переднє сидіння, – галантно запропонував Марині Богданов, відчиняючи дверцята авто. – Ася любить простір.

      – Навіть н-не знаю, – на мить засумнівалася дівчина. Але Настя вже заскочила на заднє сидіння й зачинила за собою дверцята.

      Дорогою дівчата жваво обговорювали цікаво проведений день. Роман мовчки спостерігав за донькою. Здалося, такою щасливою її ще не бачив. Боявся перебільшити, але при Людмилі не помічав, щоб вона сяяла, наче янголятко. Може, тому, що не разом відпочивали? Дружина підозрювала, що не його робота тому причиною, і нервувалася при дитині? Але тепер… Усе якось інакше. Наче після чорної бурі розійшлися хмари й засяяло яскраве сонце, заграла веселка. Зловив себе на думці, що з появою Марини все змінилося, пожвавішало, ожило. Очі дитини випромінюють безмежну радість, навколо спокій, благодать. Нарешті після роботи хочеться йти додому. Там панує затишок…

      – А хочеш, я навчу тебе рибу ловити? – раптом запитав Асю, дивлячись у дзеркало.

      – Справжню рибу? – здивувалася мала.

      – Найсправжнісіньку, – засміявся Роман. – Живу. То як?

      – А ми потім відпустимо її назад у річку? – занепокоїлася дівчинка.

      Богданов розгубився. Справді. Риба ж жива. Як не подумав?..

      – Звісно, відпустите, – врятувала ситуацію