Зрада. Наталія Дурунда

здавалося б, легковажних побачень – і жінка заявила, що вагітна. Відмовлятися від дитини навіть не думав. Сам ріс без батька. Знав, що воно таке. Одружився.

      Божена тоді ледь не збожеволіла. Їй уже тридцять було. Як починати нове життя? Та й до Романа звикла. Уже давно як подружжя жили.

      Згодом заспокоїлася. Змирилася з роллю коханки.

      «Нехай хоч так. Може, якось дитинка народиться, – тішилася думками. – Для неї й житиму. Про розлучення милий навіть не заїкається…»

      Глибокі роздуми Романа перервав телефон, що несподівано завібрував.

      Ліниво відірвав погляд від дороги.

      Зиркнув на екран.

      Божена.

      Невдоволено насупився. Знову зосередився на дорозі.

      – Не до тебе зараз, – сердито буркнув. – Усе в житті міняти треба. І ці стосунки – також.

      Глипнув на годинник. Майже сьома.

      «За кілька хвилин у дитячому садочку підйом, – обпекла думка. – Ася прокинеться одна, серед чужих облич. Налякана. Самотня. Чекатиме, коли її заберуть. А я не прийду ні ввечері, ні вранці, ні завтра…»

      У грудях занило.

      Голосно видихнув.

      Жовна заходили.

      Уявив пронизливий плач рідної дитини. Страх у її невинних оченятах. Реакцію вихователів, коли їх батьки не бачать…

      Не витримав.

      Увімкнув поворотник.

      Різко розвернув машину…

* * *

      – Де ти зникла? – крадькома шепотіла на вухо Марині схвильована однокурсниця й близька подруга Леся Яровенко, коли сиділи на парі в університеті. – На виклики не відповідаєш. На зустріч часу не знайдеш. Я спочатку думала – на своїх іноземних курсах загрузла. Та коли зателефонувала твоя мама…

      – Це довга історія, – тихо відповіла. – Я справді багато пропустила. Але наздожену.

      – Ага, – саркастично хмикнула Леся. – Перший місяць навчального року. Викладачі, мов хижаки, полюють на прогульників: кому на сесії автоматом проставлять, а хто… намучиться, – підозріло скосила очі в бік Добровольської.

      Марина тяжко зітхнула.

      Напружитись у навчанні треба неодмінно. Плюс робота. Тричі на тиждень – вечірні курси, де викладає французьку мову. А ще… перед очима стояла Ася. Уже понад тиждень не чула жодного звуку із сусідньої квартири. Машини Богданова також у дворі не було. Куди ж вони поділися?

      – То мова про того ірода, що життя тобі не дає у власній квартирі? – аж роззявила рота від здивування Яровенко, коли з Мариною на перерві в університетському буфеті каву замовили. – Повірити не можу, – незадоволено похитала головою.

      – Не перебільшуй, – заспокоювала Добровольська. – Ти його зовсім не знаєш. Виявляється…

      – Ой, не починай! – безцеремонно перебила її Леся, коли та хотіла розповісти про тяжке дитинство сусіда. – Як біда торкнулася – швидко маску поміняв, – іронічно скривилася. – Воно й не дивно. Деяким людям то цілком притаманно.

      – Ідеться не про нього, – натужно промовила Марина, розуміючи, що подругу не переконати. –