Зрада. Наталія Дурунда

.

      А що, як дитя не своє?

      Частина перша

      Навстіж серце…

      – Ну що за нестерпна ніч? – незадоволено буркотіла Марина Добровольська, накриваючи голову подушкою, щоб не чути розпачливого дитячого плачу за стіною.

      Вона переїхала до цього багатоквартирного будинку кілька місяців тому й сусідів ще до пуття не знала. Бачила лише, як молода білява мама, здається, Людмила, часто гуляла з дівчинкою років п’яти. Її чорнявий чоловік, на вигляд років тридцяти п’яти, постійно заклопотаний, насуплений, з кам’яним обличчям, зранку кудись їхав на власному дорогому авто. Коли він повертався – Марина ніколи не бачила. Напевно, дуже пізно.

      – Пощастило із сусідами, – не вгавала дівчина, дужче затуляючи подушкою вуха.

      Завтра відповідальний день. Її, двадцятиоднорічну студентку, запрошують на співбесіду до навчального центру «Поліглот». Там є вакансія викладача курсів французької мови. Заняття вечірні, отож немає потреби навіть переходити на заочну форму навчання. Поєднувати університет і роботу складно. Але вона не боїться труднощів. Сама зароблятиме й рідним допомагатиме. Бо ж батьки вже не молоді: мамі шістдесят два, тато – на три роки старший.

      Марина – пізня дитина в сім’ї. У свої сорок Олена Добровольська поховала єдиного дев’ятнадцятирічного сина, якого привезли в цинковій труні з Афганістану. Горю не було меж. Цілий рік жінка світу білого не бачила за слізьми. Оговтатися допомогла спланована й бажана вагітність. У сорок два народила дівчинку. Чоловікові тоді вже сорок п’ять минуло. Роки не молоді, але підняти на ноги дочку, Господу дякувати, встигли. Торік продали власну квартиру в спальному районі міста, доклали заощадження й придбали єдиній дитині двокімнатне помешкання в новобудові. Нехай починає доросле самостійне життя. Самі ж переїхали до старого батьківського будиночка за сто п’ятдесят кілометрів від міста.

      І знову надривний жалісний плач.

      Марина підвелася. Сіла на ліжку.

      – Що ж там відбувається? – незадоволено скривилася. – Невже ніхто не чує? Як можуть батьки спокійно спати, коли рідна кровинка так страждає? – обурювалася. – Напевно, дитина боїться темряви… Чи їй жахіття наснилося? А може, то таке сучасне виховання? – витріщила очі. – Тоді навмисно?

      За стіною почулися кроки.

      Марина затихла. Прислухалася.

      Чоловічий голос щось пробубонів. Маленька на хвиль ку затихла, але потім знову розридалася. Кроки віддалилися, наче батько вийшов з кімнати й знову залишив малу на самоті.

      «А де ж мати? – сяйнула думка. – Голосу її не чути. Ніби він один з дитиною вдома».

      Несподівано дівочі роздуми перервав дзвінок у двері.

      З переляку нещасна аж заціпеніла.

      О такій порі?!

      Мимоволі глипнула на годинник. Минула друга ночі. Хто б це міг бути?

      Боязко підійшла. Глянула у вічко.

      Сусід. Батько дитини.

      «Щось точно сталося», – відчула недобре. За інших обставин цей чоловік ніколи не звернувся б до неї. Завжди такий пихатий. Навіть на вітання не реагує, коли мимоволі зустрічаються на сходах, а тут…

      – Добраніч. Пробачте, заради Бога, що непокою, – схвильовано промовив, коли Марина прочинила двері. – Більше не маю кого просити. Ви – Марина. Я знаю. З батьками вашими спілкувався, коли ремонт у квартирі робили. Терміново мушу їхати в лікарню. Моя дружина… – на мить запнувся, – щойно померла, – ледве вимовив. – Асю ні з ким залишити. Чи не могли б ви допомогти?

      Марина заціпеніла, наче громом прибита.

      «Як?.. Померла… – загупало в голові. – Вона ж такою здоровою виглядала. Щодня на вулиці з дитиною була. Життєрадісна, завжди усміхнена, привітна, на відміну від чоловіка».

      – Ч-чому? – розгублено запитала.

      – Пневмонія, – небагатослівно пояснив. – Усе сталося настільки швидко, що я – лікар – сам не можу збагнути… – Глибоко видихнув, щоб не дати волю почуттям. – То ви допоможете?

      «Господи! Співбесіда о восьмій ранку!» – майнуло в голові. Але миттю опанувала себе. У людини горе. Плач дитини долинає аж сюди. Як можна думати про себе?

      – Так, так. Звісно, – відразу погодилася. – Тільки переодягнуся й прийду.

      – Дякую, – повними розпачу й болю очима подивився на дівчину. – Ось ключі, – простяг невеличку зв’язочку й побіг донизу східцями.

      За кілька хвилин Марина ввійшла до просторої сусідньої квартири. В усіх кімнатах увімкнено світло. На мить їй аж очі засліпило. Великий хол, кухня-студія, відчинені двері до чималої спальні, справа – теж кілька дверей. Але Марина шукала дитячу. Вона мала бути зліва, бо межувала з її кімнатою. Знайшла. Однак усередині тихо.

      «Напевно, маленька наплакалася й заснула, змучена», – подумки заспокоювала себе нічна гостя.

      Обережно наблизилася до дверей. Тихенько відчинила. Дівчинка лежала обличчям до подушки й мовчки здригалася. Вона справді багато ридала й не могла заспокоїтися.

      Добровольська застигла