Зрада. Наталія Дурунда

морочишся. Чужі проблеми нікому не потрібні. Живий приклад. Учися, доки я жива, і не дякуй.

      Марина добродушно розсміялася. Федоров і справді чимчикував до виходу й навіть не озирався. Їй аж на душі полегшало. Наче на один тягар менше стало.

      А Леська даремно наговорювала на себе. Зовсім не егоїстка була. Добра душа, як і Маринка. Довірлива й так само відгукнулася б на чужу біду, якби знадобилося.

      Та слова, мовлені в простір, не зникають, не розчиняються, як вранішня роса на траві. Наївна Леся й гадки не мала, наскільки пророчим стане сказане нею…

* * *

      – Сидорчука завтра оперуватиме Мельник, – спокійно, але категорично промовив Корній Тихонович Задорожний, не за віком сивочолий професор, завідувач хірургічного відділення центральної міської лікарні.

      – Як? – обурився Богданов. – Це мій пацієнт. Я вів його кілька тижнів. Як можна?

      – Можна, – лагідно, але впевнено перебив Задорожний. – Ти вже геть із сил вибився. Багато оперуєш. Навіть погляд стомлений. Людьми я не ризикуватиму.

      Романа любив і цінував. Вважав своїм найкращим спеціалістом. Коли в родину Богданових прийшла біда – особисто відправив підлеглого у відпустку.

      – Вирішуй усі питання й про роботу не турбуйся, – співчутливо обійняв друга. Адже спілкувалися не лише в лікарні: колись жили в одному будинку, дру жили сім’ями. Інга Вікторівна – дружина Корнія Тихоновича – обожнювала покійну Людмилу. Хоча та й на десять років молодша була, жінки завжди знаходили спільну мову.

      Проте Задорожна мріяла про власний будинок із зеленою травичкою, гарним садочком, оранжереєю. Тому допікала чоловікові, доки той не придбав на околиці міста двоповерховий котедж.

      Тепер задоволена: перед домом – широке подвір’я, викладене дорогою кольоровою бруківкою, що нагадує розмальований персидський килим. По обидва боки – дизайнерські клумбочки з різноманітними квітами, за будинком – шовково-смарагдовий газон. Блакитна вода в гарному, мов невеличке озерце, басейні, відносно велика дерев’яна альтанка з довгим столом для гостей.

      Корній не шкодував, що послухав жінку. Тут сам собі господар, свіже повітря, щебет пташок. Єдиного не вистачало – добрих сусідів. У цьому приватному секторі кожен за власним високим парканом сховався, ще й злого пса тримає.

      Та з часом звик. Зі старими друзями, як Богданов, часто збиралися, на полювання ходили, потім до ранку під навісом відпочивали, ласуючи шашликом.

      От і сьогодні, доки Інга в будинку вечерю готувала, Корній з Романом насолоджувалися вечірніми зорями й говорили про житейське. Богданов з донькою вже понад тиждень мешкав у старого друга. Одного ранку Роман подзвонив у хвіртку й попросив Інгу пригле діти за малою, доки він уладнає питання з нянькою. Задорожний навіть слухати не захотів. Залишив товариша з дитиною в себе.

      – Не поспішай, – поплескав друга по спині. – У дитини й так стрес. Інгу вона знає, довіряє їй. Побудьте трохи, заспокойтеся. Час усе розставить на свої місця.

      Роман не заперечував. У цій родині затишно і йому, і