Зрада. Наталія Дурунда

спосо бу миттєво здихатися надокучливої коханки не придумав.

      Божена завмерла.

      Що це означає? Пропозиція? Він бачить її матір’ю своєї доньки? Отакої. Може, сюрприз готує? Одруження планує, а вона… Підозра й недовіра руйнують стосунки, це всі знають. Навчись сліпо йти за чоловіком, не заперечувати, і він приведе тебе на вершину сімейного щастя.

      – Хочу, – впевнено відповіла.

      – Тоді дай мені час і не тисни, – роздратовано кинув. – Мушу їхати, – кивнув на дверцята.

      Войтович неохоче вийшла з авто. Бреше він чи правду каже – не важливо. Головне – результат. А чекати вона вміє…

      Роман тим часом заїхав до ювелірного магазину. Придбав каблучку. Розмір очевидний, на цьому він знається. Повернувся додому раніше. Зайшов у квартиру. Ася з Мариною весело гомонять, читають дитячу книгу з яскравими ілюстраціями.

      Прислухався. Дитячі вірші Наталі Забіли. Точно. Пригадав, як одного разу чекав на Людмилу в магазині, доки вона вибирала книжку для доньки. Тоді ще сердито розглядав, що то за література така, дитяча.

      Читала Марина:

      – Лізе, лізе равлик по моріжку,

      Виставляє равлик довгі ніжки,

      А на спині в равлика хатинка.

      Заболить у тебе, равлик, спинка!

      Ні, не важко равлику, не важко.

      Бо легка хатинка-черепашка.

      Та зате, як поруч небезпека,

      Равлику додому недалеко:

      В черепашку зразу може влізти, —

      І вже пташці равлика не з’їсти!

      Ася весело заплескала в маленькі долоньки й засміялася. Ідилія. От тільки з його появою наче хмари сонце закрили. Побачивши батька, дівчинка зіскочила з дивана й демонстративно побігла до своєї кімнати, не привітавшись.

      – Усе ще сердиться? – розчаровано запитав.

      – Я мушу з вами поговорити. – Марина відклала книгу й ніяково опустила очі.

      – Щось сталося? – насторожився Роман.

      Марина сиділа наче на голках. Руки потирала. Нервувалася. Вочевидь, розмова непроста…

      – Ходімо до кімнати, – показав на простору вітальню за дверима.

      Дівчина мовчки підвелася, Богданов пропустив її вперед.

      – З Асею все гаразд? – першим запитав, зачиняючи за собою двері.

      – Н-не зовсім, – почала Марина, перемагаючи неймовірне хвилювання.

      Роман застиг в очікуванні. Ідеться про його дитину. Відчув, як дужче забилося серце.

      – Вона страждає, – опустивши погляд, продовжила Марина.

      Вочевидь, ішлося про щось надзвичайно важливе, бо хвилювання наростало. І він це відчув.

      – Їй потрібні повна родина, постійна увага, любов, турбота обох батьків. Вона щаслива, коли ми разом, навіть якщо це лише ілюзія сім’ї. Тоді маленьку душу огортає любов, а це – найважливіше. Розумію, ви ч-чоловік… – раптом затнулася. – В-вам потрібна ж-жінка, – уже геть зашарілася. – Тому я д-довго думала і… – остаточно втратила змогу говорити й заніміла, наче їй тугим зашморгом горло здавили.

      – І-і-і… – протягнув ошелешений Богданов, не