Дикий. Гильермо Арриага

П’ятірко, його умертвлять, – сказав Качур.

      Ми закінчили наш пікнік, уже коли настала ніч. Друзі змогли мене розсмішити, розважили, допомогли пережити принаймні той день. Ми попрощалися обійнявшись. Водичка з Хайбо пішли, а Качур трохи затримався, щоб поговорити зі мною.

      – П’ятірко, хочеш, я піду до Чело й попрошу, щоб вона прийшла до тебе?

      – Ні, облиш її.

      – Хочеш я побуду з тобою?

      – Ні, спасибі, волію бути сам.

      – Гаразд. Як щось буде треба, телефонуй.

      Він усміхнувся й поспішив наздогнати інших. Я ввійшов у дім. Кінг хропів, улігшися біля моєї спальні. Почувши мене, настовбурчив вуха й підвівся, щоб лизнути руку. Я поплескав пса по спині, і він знову влігся поряд із дверима до моєї кімнати. Я не дозволяв йому спати в мене. Його хропіння не давало мені заснути.

      Я вмостився на ліжку й тривалий час лежав у темряві з розплющеними очима. Ікло почав вити. Потужне пронизливе виття. Його було чути, певно, на кілька кілометрів довкола. Скоро його змусять замовкнути назавжди. На нього надінуть намордник і зв’яжуть лапи. Ветеринар приготує шприц із пентобарбіталом, пошукає вену на задній лапі й повільно введе смертельний препарат. Ікло засне, щоб ніколи не прокинутися. Ікло мертвий, без потомства. Ікло мертвий, а з ним мертва й невидима зграя, до якої він вив по ночах, мертва природна сила, що жила в ньому, мертві засніжені рівнини, мертві тварини, яких він ніколи не вполює, мертві сніжні ночі його предків.

      Я заплющив очі й заснув, слухаючи його виття.

      Одного вечора Карлос познайомив мене з ним. Він був середнього зросту й досить добре говорив іспанською. Я запитав, як він вивчив мову. «Слухав мексиканське радіо», – відповів він. На шиї в нього висіли дві металеві пластинки. Я здивовано розглядав їх. Шон показав їх ближче. «Якщо тебе вб’ють на війні, тут написано твої ім’я та дані. Принаймні будуть знати, хто ти такий», – пояснив він. «Дуже часто від тебе не лишається нічого для розпізнання, за винятком цього». Він знав, про що каже. Він бачив солдатів, що розліталися на шматки, наступивши на протипіхотну міну. Бачив їх, обвуглених, усередині машин чи бронетранспортерів після бомбардування, їхні тіла, перетворені на чорну димну масу або розірвані на шматки і в багнюці чи з нутрощами назовні й обличчями, невпізнанними від куль.

      Того вечора Шон розказав мені, чому він тут оселився. Одного дня, потрапивши до шпиталю й намагаючись морфіном послабити свій біль, він вирішив покинути Сполучені Штати й переїхати до Мексики. Він бився на війні за свою країну, але його країна не билася за нього. Після повернення з В’єтнаму його помістили до психіатричної лікарні й застосували електрошок, довели до втрати людської подоби. Вийшовши, він почувався так, ніби погубив усі шляхи. Троє товаришів з його чоти покінчили з життям. Ще двох ув’язнено за збройне пограбування. Він не міг знайти роботу. Жінки лякались його, а татуювання викликали в них відразу. Жодна пристойна жінка не зв’яжеться з якимось татуйованим типом. Тільки проститутки та огрядні підстаркуваті. «“Пурпурове Серце” хіба що як ложка згодиться», – сказав