Дикий. Гильермо Арриага

кого я мав відгамселити, так це всіх Прієто, а не переляканого чоловічка, що просто збирався виконати замовлення.

      – Ви не вб’єте Ікла, – закричав я.

      Фернандо з Луїсом насіли на мене, щоб повалити на землю, а Качур і Хайбо тримали за руки. Пан Прієто відчинив вхід і махнув ветеринарові, аби той поквапився увійти. Чоловік підібрав валізку і вбіг. Як тільки він опинився в безпеці, пан Прієто замкнув хвіртку на ключ.

      Кого я хотів урятувати? Ікла чи самого себе? Що мене зірвало з петель? Це мене чавив тягар стількох примар: зародок, що похитувався в слоїку, один брат – утоплений в цистерні, другий – задушений в утробі, батьки летять у прірву, бабуся тихо відходить у небуття, вбивці на волі, підлий поліцейський начальник, ні звістки від Чело, шиншили розкладаються у клітках, папужки налякані волею, помста очікує здійснення, кров різних людей струмує в моїх жилах, нечутлива нога, шрами. Усе це зосереджене на одному житті: житті Ікла.

      Я валявся на асфальті, подоланий чотирма. Качур нахилився наді мною й зашепотів.

      – Заспокойся, П’ятірко, заспокойся.

      Та водночас колінами він утримував мою руку. Ікло без упину гавкав і ричав.

      Я розслабив тіло, і Фернандо з Луїсом підвелися. Щойно вони відчинили двері, аби ввійти, я вирвався від Качура й Хайбо, піднявся й підскочив до Фернандо.

      – Не дай його вбити.

      – Я так само не хочу, чорт забирай! Та виходу нема.

      Качур обійняв мене й відвів.

      – Він має рацію, П’ятірко.

      Обидва брати увійшли в дім і замкнулися на ключ. Ветеринар, блідий, оговтувався, зіпершись на стіну. Він дістав марлю, промочену в спирті, та обтирав собі рану на підборідді.

      Батько й двоє синів намагалися надіти Іклові намордник, але він крутився й не давався, занепокоєний безладом і криками. Після кількох спроб вони зуміли його накинути і втрьох стали тримати, щоб пес не рухався. Ветеринар покопався у валізці й витяг шприц. Вставив голку в скляний флакончик й підняв шприц, аби переконатися, чи набрав достатню дозу знеболювального. Він наблизився до Ікла й став навколішки біля його лівого стегна. Досі збуджений, Ікло спробував вирватися, але пан Прієто натяг ланцюг, щоб завадити.

      На віддалі, ми з Іклом зустрілися поглядами. Цей напіввовк був мій, а я – його. Він ніколи не мав належати сім’ї Прієто. Ветеринар стис складку шкури й уже збирався зробити укол.

      – Ні! – закричав я через ґрати. – Не вбивайте його!

      Мої крики знов розбурхали Ікла. Він спробував стряхнути Фернандо й Луїса з карку.

      – Ні, ні, ні! – знов заволав я.

      Іклові вдалося звільнитись, і він повернувся до укляклого ветеринара. Він стрибнув на нього й намордником ударив у лице. Чоловік упав на спину, і шприц покотився по землі. Батько натяг ланцюг, але Ікло рвонув, і панові Прієто довелося його відпустити. Ікло знов кинувся на ветеринара, повалив його на цемент і притис із лютим гарчанням.

      Луїс і Фернандо вовтузилися з псом, доки не відтягли його подалі від ветеринара. Бідаха поповз, нажаханий, і сховався під «кадилаком» пана Прієто.

      Розгніваний бат�