Дикий. Гильермо Арриага

рівнин, що розтяглися на кілометри. Він ніколи ще не бачив такої кочової зграї. Коли здобичі було мало, вовки могли пробігати до двадцяти кілометрів щоденно, але ж не такі відстані. Нуджуактутук, не спиняючись, вів зграю чимдалі на північ.

      Амарук більше не натрапляв на вапіті, оленів чи лосів. Здавалося, вони зникли з лісів. Жодного сліду. Нічого, що свідчило б про їхню присутність. Зима була холодною, температури найнижчі за ціле століття. Чотири роки підряд найгірші зими в історії. Та це не могло бути причиною їхнього повного зникнення.

      В Амарука лишилися тільки два набої. Решту він використав, щоб уполювати двох вапіті, одного оленя, двох рисей та одного самотнього вовка.

      Тепер, так далеко від дому, він мав використати несхибно ці два останні. Залишалося м’ясо, щоб протриматися ще двадцять днів. Але він переслідував Нуджуактутука зі зграєю вже більше двох місяців. Він вирахував, що його дім біля залізничної станції зостався на відстані щонайменше ста п’ятдесяти кілометрів, і на своєму шляху він не натрапив на жодну ознаку цивілізації, на жодне поселення, на жодну хатину чи людину.

      Він задивився на річку. Треба було вирішити, чи переходити її, чи вертатися додому. Йти вгору нею означало б смерть. Низька температура опускалася й далі, а його шуба зі шкури карибу порвалася. Він її зашив, використавши шматок шкури вапіті, та все одно вітер просотувався до грудей і можна було застудитися. Раніше він уже кілька разів зазнавав переохолодження. І знав про сонливість, яка усипляє до смерті, про страшний головний біль, з яким ходиш і через кілька тижнів по тому, про пальці ніг, що чорніють через порушення кровообігу і, загнивши від гангрени, відвалюються всередині чобіт. Ні, Амарук не бажав помирати. Якщо перейти річку, то був ризик більше не повернутися. А як ні – він назавжди в цьому житті втратить можливість уполю вати Нуджуактутука. Великий сірий вовк загубиться в північних горах, і він буде приречений переслідувати його ще в кількох наступних життях, доки не вполює. Ні, саме зараз треба йти за ним. Амарук не здасться. Він потяг сани й перейшов через річку.

      Зізнавшись мені у зв’язку з Карлосом, Чело сказала, що їй потрібен час, аби подумати. «Подумати над чим?» – спитав я. «Подумати, просто подумати», – відповіла вона. З усіх суперників саме мій любий брат вийшов з могили, щоб віддалити від мене кохану жінку. Подумати про що? Про вечори, коли вона кохалася з моїм братом? Про абортовану дитину? Їй треба було втішити двох своїх мерців – Карлоса та Луїса? Про який хер Чело треба було подумати? Я кохав її, хотів мати її поряд. Рано чи пізно вона пішла би з мого життя, це я знав від початку, але ж не після такого жорстокого зізнання. Вона не могла залишити мене без ґрунту під ногами, у цій боротьбі з лавиною сумнівів і страхів.

      Чело зникла. Я пообіцяв не телефонувати їй, не шукати. Та це не завадило мені набирати її домашній номер щоранку. Іноді вона відповідала. Я хотів сказати їй: «Кохаю тебе, ти мені потрібна. Будь ласка, повернись». Але я задовольнявся тим, що просто чув її голос, а потім вішав слухавку. Отже, тепер вона пішла геть, щоб «подумати». Подумати над чим? Мої друзі знали, що практично Чело жила зі мною, і тому лише в рідкісних