Прокляте небо. Наталія Довгопол

на привітання.

      – Мені заборонили бачитися з паничами.

      – Але паничам не заборонили бачитися з тобою.

      Ілля посміхався, а в його очах грали бісики. Якби не підлий прищ, що саме вискочив у панича на носі, круглощокий русявий юнак міг би здатися Євці красивим. Але й без чиряка вона не змогла б ним милуватися – ще надто добре дівчина пам’ятала недавню образу з розкиданими пиріжками.

      Євка насторожилася, обережно відкладаючи вишивку.

      – Виявляється, ти відважна, Євдокіє, – сів на крісло навпроти дівчини юнак. – Ярема розповів нам, як все було. Ти повелася нерозумно, але гідно. По-лицарськи. Тож я приніс тобі винагороду. Ось, тримай!

      Ілля розгорнув серветку, у яку були загорнені маленькі коричневі грудочки.

      – Їла колись марципани? – загадково примружив очі він. – Ну ж, не бійся, бери все. Але гарненько сховай, бо якщо тебе піймають, то подумають, що вкрала.

      Євка відсахнула протягнуту було руку. Дуже хотілося їсти. Ба, більше, цікаво було, що то за звір такий – панські марципани, про які стільки чула. Але вони що, усі сьогодні з неї глузуватимуть?

      – Дякую паничу, якось обійдуся без марципанів, – буркнула дівчина, вдаючи, що повертається до вишивки.

      Ілля засміявся. На його щоках з’явилися привабливі ямочки.

      – То ти не лише відважна. Ти ще й мудра! Ану ж, лисичко-сестричко, відкривай рот!

      – Що?

      – Відкривай, не бійся. Я не кривдити тебе прийшов.

      Ілля справді звертався зовсім по-приятельськи, і Євка, переможена своєю дитячою цікавістю, відкрила рот.

      Взявши коричневу грудку двома довгими пальцями, Ілля обережно поклав її до рота Євці. Задоволена посмішка не сходила з його обличчя, нібито це йому принесли солодкий марципан.

      Повільно смакуючи, Євка прожувала частування та скривилася.

      – То це він і є? Зіпсутий, чи що?

      – Та ні! Свіжий! Учора привезли! – нелукаво образився Ілля.

      – Паничу, не ображайся, але яблука з мого садка смачніші за твої марципани.

      Євка обтерлася рукавом і знову взялася за голку.

      Панич набундючився, ніби голуб у дощ. Він хотів було щось сказати, але в передпокій зайшла няня Веселина й суворо, як вона вміла, вигнала його на сніданок.

      – Не жартуй із паничами, – звернулася до Євки стара няня, коли Ілля зник за дверима. – Краще взагалі тримайся від них чимдалі. Не принесуть вони тобі долі.

      – А що ж принесе?

      – Не знаю того, дитя. Якби знала, давно вже свою долю в руках тримала, – несподівано тужливо відмовила Веселина й додала у звичній манері: – Господи, та не муч ти цю вишивку! Дай мені, нещастя, закінчу за тебе!

      Княгиня велить

      Дні йшли за днями. Євка годила панночці, робила все, що наказували, та все нишком підглядала у вікно. Ярема зовсім змарнів. Кілька разів, коли вони бачилися з ним у коридорах, він мало не пускався в плач, низенько опускаючи голову.

      – Як твоя спина? – якось запитав Ілля, проходячи повз неї.

      – Уже