Прокляте небо. Наталія Довгопол

було. Євка вхопила Ярему за рукав і, користуючись прикриттям, яке мимохідь влаштували жінки, шмигонула з ним у ліс.

      Церква височіла на самому узліску, за яким починалася широка балка. Євка добре знала лісові стежки, тож, не відпускаючи Яреминої руки, чкурнула вниз, ховаючись під стовбуром нахиленого до землі дерева.

      Діти важко дихали, прислухаючись. За ними ніхто не йшов.

      – Ти така смілива, – нарешті спромігся сказати Ярема, поволі зводячи на Євку очі.

      – Ой, ну а що лишалося робити, – ніби виправдовуючись відповіла та, втупившись у свої запилені босі ноги й ніби щось там колупаючи.

      – Було ніяково. А ще було дуже страшно повертатися.

      – Умієш тихо ходити? Нам треба обійти церкву з іншого боку. Думаю, твої сльози вже висохли. Обітрись рукавом.

      Ярема послухався, насухо витираючи всіяні рудими веснянками щоки.

      – Як спитають, де був, скажеш, що загрався й не помітив, як відійшов далеко. Ось тобі палиця. Уяви, що це твоя шаблюка. А тут, у балці, до речі, живуть чорти, – моторошним голосом сказала вона, зводячись на ноги. – Страшно?

      Хлопчик згідно кивнув.

      – Не бійся, ти ж лицар. У тебе й шаблюка є! Ходімо, лицарю!

      Нагорі жваво грала музика й дзвеніли чарки з горілкою. А сюди, донизу, долинало лиш відлуння свята. Було так тихо, ніби в іншому світі. Діти пробиралися крізь чагарники, перестрибуючи через рівчаки та обламуючи сухе гілля, щоб розчистити шлях.

      – Тут так…

      – Лячно?

      – Ні… Гарно. Мені тут із тобою подобається більше, ніж там, нагорі…

      – Знаю, – посміхнулася Єва. – Я сама люблю тут гуляти. Коли зовсім нестерпно стає, я втікаю сюди. А люди бояться цього місця, наче проклятого, тому мене тут ніколи не шукають. Кажуть, тут живе нечистий з рогами, але цить, нікому про це не кажи!

      Вони обійшли пагорб, на якому стояла церква, і поволі підіймалися вгору.

      – Ось він! – крикнув хтось з-за дерева.

      Це був Амір. Такого холодного й безжалісного погляду Євка не бачила ніколи в житті. І хоча Амір був однолітком Євки, але вдвічі сильнішим. Його спритне вишколене тіло рухалось по-котячому гнучко та беззвучно, тож Євка й незчулася, як він схопив її за зап’ясток, витягуючи за собою нагору.

      – Як ти смієш викрадати панича? – гаркнув на неї юнак.

      Музика стихла. Усі принишкли.

      – Боженьки, і двох тижнів не пропрацювала, як уже в халепу влізла! Я так і знала, так і знала! Горенько яке! – зарюмсала Стешка.

      – Мамо, мовчіть, – наступила їй на ногу Хведора.

      – Вона не винна, ми просто гралися, – показав на свою палицю Ярема, але його швидко відвели вбік до няньки.

      – Що це за пустощі такі? – звернувся до Євки пан Антанас Вітовський.

      – Ми просто бавилися, – не сміючи підвести очі, відповіла Євка.

      – Бавилися? Мій син зникає бозна-куди, повертається весь брудний, у пилюці, порізаний ожиною, а ти кажеш, що ви просто бавилися?

      Євчині губи пересохли. Вона злегка їх облизала й відчула в роті солоний присмак крові. Усі дивилися