Самум (збірник). Марина и Сергей Дяченко

опустила очі. Поки демон лякав її, мучив, знущався – можна було прикидатися покірною і шукати шляху до порятунку. Але тепер демон не приховував огиди; вона раптом відчула себе глибоко й несправедливо скривдженою. «Я помщуся, – подумала вона, щоб подолати лють. – Я знайду, як помститися. Він ще не знає, з ким завівся».

      Зціпивши зуби, вона перевірила пошту, раз і вдруге. Лист не повернувся.

      – Принаймні скринька існує, – сказав демон.

      «Але відповіді нема, – подумала Ірина. – Може, він створив собі електронну адресу на один раз та й забув про неї?»

      – Я помилився, – визнав демон, помовчавши. – Я пам'ятав, що з Катею минулося легко… Ми її знайшли просто.

      «Нічого собі "просто"», – подумала Ірина, але нічого не сказала.

      Фото застілля лежало на клавіатурі. Крім пляшки мартіні, того дня гостям запропонували бутерброди з ікрою, нарізку сирів, салат зі свіжими овочами, заливну рибу…

      – Що вони святкують? – запитав демон.

      Ірина знизала плечима:

      – Не Новий рік – це точно, на Новий рік люди вдягаються інакше. Чийсь день народження? Восьме березня? Може бути що завгодно, тільки…

      Вона замовкла, вдивляючись у знімок. Те, що її зацікавило, ледь потрапило в кадр – самим краєчком.

      – Це Великдень, – сказала вона впевнено. – Ось паска на столі. І отут шматочок паски, за пляшкою. Цього року Великдень припав на четверте квітня.

      – А що, як це торішній знімок?

      – Яке це взагалі має значення?

      Демон не відповів. Ірина знову перевірила пошту – лист не повернувся, але й відповіді не було.

      – Глухий кут, – сказала вона крізь зуби.

      – Не глухий кут, – демон зупинився в неї за спиною. – Хто ці люди? Що ти про них знаєш?

      – Цей білявий – бабій, – знехотя почала Ірина. – На вигляд – здохлика, грибок кривоногий, де воно й береться. Років йому близько тридцяти, за професією – офісний щур…

      Почавши говорити, вона не могла зупинитися. Демон знову описав коло по кухні й сів перед відьмою. Його лице з уважного стало недовірливим, потім здивованим.

      – Самотній, обручки на пальці немає… звісно, – Ірина, мружачись, дивилася на фото. – Найімовірніше, ви наймає квартиру. Однокімнатну. П'є… середньо. Незадоволений життям. Розраховує на цю чорненьку дівицю, яка сидить поруч, але, судячи з пози дівиці, йому нічого не обломиться. Мабуть, з цим усе… Тепер дівчина. Трішки за двадцять. Незаміжня. Дурненька. Але добра. От іще: вона постувала принаймні два тижні перед Великоднем, постувала ретельно. Тому дуже пишається собою… Не студентка. Освіта середня. У цій компанії постійного бойфренда не має… Найімовірніше, в пошуку. Але білявий її не влаштовує.

      Ірина помовчала.

      – І козі ясно, – сказала повільно, – що дівчина запала на нашого фотографа. І дивиться так трішки мимо… значущо.

      – Як ти знаєш, що вона постувала? – подав голос демон. – Я тобі не клієнт. Не мороч мені голову.

      Ірина й не подумала відповідати.

      – Тепер блондинка… Руку поклала на плече дівиці, що означає ця рука?