Самум (збірник). Марина и Сергей Дяченко

не фріки, а люди. Слабкі, так, але вони ще можуть…

      – Олегу, – обірвала його Ірина, – ти можеш вселитися ще в когось, крім мене?

      Демон промовчав.

      – Що, не можеш?

      – Можу.

      – Чому не вселяєшся?

      – Тільки після твоєї смерті.

      – Що?!

      – Я можу вселитися в когось після твоєї смерті, – похмуро зізнався демон.

      Повз неї пробігли за м'ячем двоє хлопчаків, один кричав: «Гол!», другий верещав, намагаючись його перекричати: «Штанга!»

      – А якщо я зараз закричу? – пошепки спитала в телефон Ірина. – Почну корчитися на землі й проситиму викликати «швидку»?

      – Кричи.

      – І що буде?

      – Нічого! – виплюнув демон. – Розбіжишся й об стіну головою. Дітей шкода – їм рано на таке дивитися… Дорослим теж рано. Коли приїде «швидка», я буду вже вільним. І абсолютно безсилим. А вранці, о четвертій тринадцять, Ліза помре. От що буде.

      Ірина опустила мобільний.

      У гілках липи над її головою щебетали горобці. У пісочниці вовтузилися карапузи.

      – Життя прекрасне, – дуже тихо й дуже гірко сказав демон. Ірина сховала телефон. Дівчинка, що малювала на асфальті кола, підібралася близько до її ніг.

      – Мала, – звернулася Ірина фамільярно й привітно, – ти знаєш Лізу з шістнадцятої квартири?

      Дівчинка подивилася переляканими очима і втекла на майданчик. Ірина зітхнула: все правильно, не розмовляй із незнайомими…

      – А навіщо вам Ліза з шістнадцятої? – бабуся з повідцем у руках із готовністю зупинилася навпроти. Пудель у червоному нашийнику гавкнув, крутячи хвостом.

      – А, – Ірина широко всміхнулася, – просто я телефоную їй цілий день, а ніхто слухавки не бере… Вони вдома, не знаєте?

      – Гуляють вони, – повідомила бабуся, і підозріливість на її обличчі трішки розгладилася.

      «Ну, процес пішов», – подумала Ірина.

      – Гуляють? Де?

      – Та он же, – бабуся вказала в бік палісадника.

      Жінка з візком тим часом розвернулася, вкотре дійшовши до кінця доріжки, і Ірина побачила її лице; їй знадобилося кілька довгих секунд, щоб упізнати дівчину з фотографії.

      – Дякую, – сказала вона, сподіваючись, що бабуся піде, але та все стояла поруч і говорила без упину, як забуте радіо. Ірина не чула ні слова.

      Возик. Дитина. Коли Ліза встигла народити? Хто батько дитини?

      Чи не Митя Чеканкін постарався?!

      – Їхали-возили, – сказав демон.

      Бабуся чекала відповіді. Дивилася вимогливо.

      – Так, – сказала Ірина.

      – Вона спитала, чи давно ти знаєш Лізу, – підказав демон.

      – Не дуже, – зізналася Ірина.

      Бабуся знову заговорила.

      Ліза тим часом ішла, котила перед собою візок і думала про своє. Лице її було спокійним; Ірина ніколи б не повірила, що ця жінка страждає, що вона плаче ночами, що вона готова накласти на себе руки через знімок в Інтернеті.

      – Дякую, – сказала вона бабусі. – Ваша собачка…

      Пудель, на щастя, встиг утекти досить далеко. Бабуся миттю забула про Ірину:

      – Моню!