Самум (збірник). Марина и Сергей Дяченко

потім ми… не зустрічалися.

      – І звичайно, немає часу, – з розумінням кивнула Ірина. – Дитина забирає всі сили.

      – Ні, – Ліза пильно подивилася на відьму. – Тільки з десятої до першої і з другої до четвертої. Та й то, якщо погода погана, ми менше гуляємо…

      Ірина часто закліпала. Ліза раптом широко всміхнулася:

      – Я нянею працюю! Он у тому будинку, – вона кивнула на висотку, – знайшла родину за оголошенням…

      Поки Ірина перетравлювала новину, Ліза знову покрокувала по доріжці. Відьма пристосувалася до її кроків; поруч ішов демон. Ірина кинула на нього докірливий погляд, той знизав плечима.

      – Отож я й здивувалася, – зізналась Ірина, переводячи подих. – Митя мені не казав… втім, не будемо про нього, якщо ви посварилися.

      – Ми не сварилися. Ми просто розійшлися.

      Ірина вп'ялася очима в її лице. Ні, ця дівчина не страждає. Спогади про Митька викликають у неї досаду, і край.

      – Я телефонувала вам, – довірливо сказала Ірина. – Мобільний вимкнений, домашній не відповідає.

      – У мене телефон виправся у пральній машині разом із джинсами, – весело зізналася дівчина. – Ще минулого тижня. Висох, але не працює. Івасикові батьки, – вона кивнула на візочок, – мені поки що свій дали, для зв'язку.

      – А автовідповідач ти іноді прослуховуєш? – м'яко запитала Ірина.

      – Автовідповідач?

      – Ну, на домашньому телефоні повідомлення…

      – Ні. Він не працює.

      – Он як, – сказав демон за спиною, і Ірина ледь стрималася, щоб не озирнутись. – Ірино, вона гадки не має, що її фото є в мережі.

      – А звідки у вас мій номер? – дівчина вповільнила крок.

      – Від Митька, – в Ірини не було часу на роздуми.

      Ліза насупилася:

      – А навіщо він роздає мій телефон?

      – Він не роздає, – Ірина спробувала добродушно обуритися. – Він…

      Ліза дивилася тепер уже з відвертою підозрою.

      – Більше не бреши, – попередив демон. – Ти й так забрехалася.

      – Я випадково побачила в Миті вашу фотографію, – пробурмотіла Ірина. – Оцю, – витягла знімок. – А я, розумієте, ясновидиця… відьма.

      Ліза мимоволі позадкувала.

      – І на цій фотографії, – Ірина труснула аркушиком, – я побачила, що вам бажають зла… Вам наврочено. Я зніму. Безкоштовно!

      Ліза повернулася так, що між нею й Іриною опинився візочок:

      – Нічого мені не наврочено! Взагалі, я вас не знаю, у мене немає грошей, з мене нічого взяти!

      – Та не треба мені ваших грошей!

      Завовтузилось у візочку немовля. Почулося перше пхикання – наче далекі перекати грози.

      Одночасно в Лізиній кишені задзвонив телефон.

      Немовля розплакалось.

      Ліза витягла мобільний:

      – Алло! Так, Світлано, ми гуляємо у дворі!

      Дитина плакала. Ліза метушливо трусила візочок:

      – Так, заплакав. Ні, він увесь час спав, щойно прокинувся, буквально щойно… Що? Які фотографії?

      Якийсь час вона слухала, зсунувши брови.

      – Не знаю, – голос її раптом