Самум (збірник). Марина и Сергей Дяченко

і молодець, – демон у дзеркалі підійшов зовсім близько, майже вперся лобом у скло. Втупився в Ірину згори вниз. – Скоріше відішли свою Вікулю нафіг. Треба працювати.

      – Як же я відішлю? – Ірина стримувала сльози й говорила пошепки, боячись, що Віка на кухні почує голос або схлип. – Якщо я відішлю – вона ж одразу все зрозуміє. Викличе санітарів. І тоді твій самогубець точно повіситься, тому що з гамівної сорочки навіть ти мене не визволиш!

      – Відьмо, – сказав демон із дзеркала, – коли тобі треба, ти вирізняєшся розумом і кмітливістю. Придумай, як відіслати Віку, щоб вона нічого не запідозрила! Це тобі треба, а не мені.

      – Тобі це теж треба, – пробелькотіла Ірина. – І подумай, кому треба дужче.

      Демон дивився на неї з глибин задзеркалля, і погляд його потроху наливався такою люттю, від якої в Ірині заболів живіт.

      – Добре, – сказала вона швидко. – Я придумаю.

* * *

      На столі обіцяли свято коробка цукерок та маленька пляшка «Хеннессі». Під вікном репетувала сигналізація на чужій машині і про щось радилися клієнти нотаріуса, чий офіс був на поверх нижче. Ірина зі смутком подумала, що там клієнтів тепер більше, а ще недавно все було навпаки…

      Демон вийшов із ванної, причому зачинені двері не відчинялися. Зупинився за спиною у Віки. Ірина облизнула губи.

      – Ти чого така рум'яна? – Вічина пильність не слабшала.

      – Бліда – погано, рум'яна – погано, – пробурмотіла Ірина. – Таблетку я проковтнула, мені лікар про всяк випадок із собою дав. Для профілактики.

      – І що?

      – І відчуваю, що розвезе мене зараз од цієї таблетки, – сказала Ірина з огидою. – Не буду я їх більше пити, в мене від них голова пухне… Вік, відкладімо свято на кілька днів?

      – Тобі погано? – Віка насупилася.

      – Я втомилася, – зізналась Ірина.

      І, не стримавшись, подивилася на демона; той задоволено кивнув.

      – Куди ти дивишся? – зразу відреагувала Віка.

      – Нікуди. А що?

      – Ти так глянула, наче в мене за спиною хтось стоїть!

      – Віко, хто з нас божевільний – я чи ти?

      Віка обернулася, вивчила порожній простір перед кухонними дверима.

      – Ніхто, – пробурмотіла не надто впевнено. – То відвезти тебе додому?

      – Накажи їй вимітатися, – сказав демон.

      – А в тебе на сьогодні є якісь плани? – лагідно поцікавилася Ірина.

      – Та, – Віка завагалась, – які там плани. Нема…

      – А мала твоя після школи на курсах? – закинула Ірина пробний гачок.

      – Ні, у неї по вівторках нема курсів. Прямо зі школи додому…

      – Погуляти захоче?

      – Яке там! У неї стільки уроків…

      Віка замовкла, різко перемкнувшись. І раптом зізналася:

      – Вона так учиться, просто відмінниця! Так старається! Усі кажуть здібна, працьовита. Треба тільки платити – там репетиторові, тут на курси…

      – Не переживай, гроші будуть, – упевнено пообіцяла Ірина.

      Віка раптом усміхнулася тепліше, ніж звичайно:

      – Та ясно… Я поки жива – зароблю…

      Ірина,