Самум (збірник). Марина и Сергей Дяченко

Ірина, зціпивши зуби, знову подивилася на клієнта. Той злився, нервувався й пітнів, і запах поту пробивався крізь дух димучих пахощів.

      – Фотку лиши, – сказала тяжко. – Оцю. І забирайся. Гроші поклади біля порога. Триста баксів, зеленими чи за курсом, а не покладеш – нарікай на себе.

      – Ми так не домовлялися, – чоловік говорив крізь зуби. – Ти не сказала, що я одержу.

      – Виконаю замовлення, – Ірина охрипла й прокашлялася. – Нашлю пристріт, якщо хочеш, на цю тітку в окулярах. Три дні мине – побачиш перші ознаки.

      Фотограф глибоко зітхнув, аж загойдався вогник свічки. Ірина дивилася незворушно, як череп.

      Чоловік уривчасто кивнув, устав і вийшов. За ним зачинилися двері. Демон, ніби тільки цього й чекав, широко пройшовся кімнатою. Старий паркет під його ногами не рипів.

      – Що ти хочеш? – швидко пробурмотіла Ірина. – Чого ти знову…

      – Тобі сподобалося в шизарні?

      – Ні! – Ірина здригнулася.

      – Хочеш провести там решту життя?

      Череп сам по собі підстрибнув на столі, і блимнула свічка, наче лампочка на вітрі. Через частку секунди Ірина зрозуміла, що це вона сама гойднула стіл – різким мимовільним рухом.

      – Ірино! – у двері зазирнула Віка. – Мужик нічого так бабок підкинув… Ти в порядку?

      – Так, – Ірина нахилилася, ніби щось підбираючи з підлоги. – У повному порядку. Все в мене добре.

      Багаторічна школа лицемірства могла б пишатися відьмою як найкращою ученицею. Але Віка, досвідчена помічниця, щодо інтуїції не набагато поступалася патронесі.

      – Точно? – Вічин голос затремтів. – Ірино, ану глянь на мене.

      Ірина випросталася. Пройшлася кімнатою, розсунула штори, впускаючи денне світло. Подивилася Віці просто у вічі:

      – Ну що ти, Вікусю, мимо каси переживаєш? Тип цей – рідкісна погань, хоче пристріт наслати на свою колишню.

      – Ірочко! – Віка не відводила погляду. – А ти ж начебто пристріту… не насилаєш… Чи як?

      «Шарлатанка я все-таки чи ні? – запитала себе Ірина. – 3 одного боку, Віка все про мене знає, про мої замовляння й про закляття, і відгуки вдячних клієнтів сама ж пише на сайт. З другого боку… а хто його знає? Пристріт наслати – раз плюнути. Хтось устоїть, а хтось упаде. І доводь потім, що відьма насправді – авантюристка».

      – Пристріту досі не насилала, – Ірина стягла з голови хустину. – Знаєш, треба б іконку в кімнату. Так, щоб… ну, щоб так.

      – Ага, – погодилася Віка. – А ти ж відьма – це як, нічого? Іконка тут доречна?

      – Я цілителька, – промимрила Ірина.

      Ніколи й нікого не тривожила та каша, яку вона заварювала на замовлення з православних, язичницьких та вудуїстських обрядів. Допомагає тобі Христос, Перун чи Ґандальф – байдуже, аби допомагали, тому що ти – хороший і заслуговуєш на краще, а сусіди, рідня чи колеги – сумнівні; подекуди просто справжні негідники, тому Христос, Перун чи Ґандальф тобі допоможуть, а винних покарають…

      Демон Олег стояв мовчки, схрестивши руки на грудях, як суддя чи навіть кат.

      – То будемо святкувати? – все ще напружено