Самум (збірник). Марина и Сергей Дяченко

щоб вона мучилася, – сказав чоловік, – щоб вона осліпла, щоб її паралізувало. Я добре заплачу. Коли я побачу, що пристріт діє, заплачу ще більше.

      Ірина перша відвела очі:

      – Не шкода? Вона ж… од ревнощів, мабуть. Любить, отже, ревнує.

      Похитнувся стіл; здригнулося полум'я свічки, похитнувся череп.

      – Я не хочу, щоб вона померла, – крізь зуби сказав чоловік. – Нехай помучиться.

      – Фотографія є? – після паузи запитала Ірина.

      Клієнт витяг із внутрішньої кишені роздруковане на принтері фото. Ірина піднесла фотографію до світла; миловида дівчина з великими зубами сиділа за святковим столом, широко всміхалася, на її плечі лежала чиясь рука. Очевидно, дівчину вирізали з групової фотографії, не шкодуючи чужих кінцівок.

      Ірина примружилась. Поглянула на фото. Подивилася на клієнта; нюанс у русі його брів, ледь акцентований жест, уважний погляд змусили її насторожитися.

      Вона знову поглянула на фото. Зубаста дівчина дивилася не прямо в камеру, а трішки повз; її невелика, але щира особистість відбилася на обличчі, у півколах біля губів, у малюнку тіней навколо повік, у блиску невеликих підфарбованих очей. Дівчина могла бути ким завгодно – тільки не авантюристкою, що викладає в мережу чужі інтимні знімки.

      – Що ж ти, милий, чужу фотку мені підсовуєш? Фотограф на секунду перестав дихати.

      – Вибач, стара, – сказав хрипко, – не той папірець витягся.

      – Перевіряєш? – Ірина підвищила голос. Від звертання «стара» її аж перекосило. – Та перевіряй-перевіряй. Думаєш, не бачу? Я все бачу!

      Фотограф уперто стис губи.

      – А ти як думав?! – Ірина підвищила голос ще на півтону. – Усе бачу. Зла ти людина, от зло твоє через людей і повертається…

      Стіл знову затрясся. Захиталася свічка; череп підстрибував і хіба що не стукав зубами.

      – Дешевих трюків не треба, – злісно сказав чоловік.

      Ірина обома руками вчепилася в стільницю. З'явилася й зникла дурнувата думка про землетрус. Вона оглянула темну кімнату, намагаючись побачити, чи не тремтить іще щось, чи не гойдається лампа…

      І завмерла, втупившись у дальній куток через плече фотографа. Рот роззявився сам собою. Чоловік хотів щось сказати, але, побачивши вираз її обличчя, замовк.

      Стіл припинив трястися раптово, як і почав. Ірина замружилась – і знову розплющила очі. Потім протерла їх, розминаючи повіки пальцями. Ні; в тому кутку нікого не було. Нікого й нічого.

      – Я на таке не купуюся, – голос клієнта здригнувся.

      – А я не торгую, хлопче, – Ірина сама здивувалась, як хрипко й страшно пролунав її голос. – Забери свою фоточку.

      Чоловік невпевнено взяв фотографію зубатої дівчини. Повагавшись, вийняв із внутрішньої кишені інший знімок: те саме застілля. Групове фото, не порізане ножицями, а ціле; за накритим столом, де царювала над тарілками величезна пляшка мартіні, сиділи рядком білявий чоловічок, худий і низькорослий, дівчина з великими зубами, а поруч із нею, поклавши їй руку на плече, – жінка трохи старша, фарбована блондинка років тридцяти в стильних окулярах. Цю блондинку