Самум (збірник). Марина и Сергей Дяченко

квапливо сказала Ірина Віці. – Не назавжди. Я ж не звір.

      Віка кивнула, відчинила двері – і лишилася так стояти, однієї ногою на порозі:

      – Ти зателефонуй у разі чого. Я приїду, допоможу тобі.

      – Ага.

      – Якщо стане погано – викликай «швидку».

      – Ага.

      – І напоготові тримай свої документи з клініки: виписку, висновок, список препаратів…

      – Жени її! – страшно гаркнув демон. – Або гірше буде!

      – Згадуються мені вірші улюбленого поета Єсеніна, – сказала Ірина, звівши очі до стелі. – Відшуміла діброва, облетіла, не реви, як корова, бо не буде діла. Бувай, Віко, до завтра.

      І, перш ніж Віка встигла ще щось сказати, зачинила двері.

* * *

      Дивлячись у двір крізь щілину в портьєрах, вона переконалася, що Віка справді пішла. У кімнаті із черепом панувала напівтемрява, на душі була дивна порожнеча: найстрашніше сталося, демон повернувся, а чи прийшов він з тартару чи виявився, як симптом хвороби, особливої ролі не грає. Хоч так, хоч сяк попереду пекло.

      – Я тебе слухаю, – вона сіла за стіл. Вітер із відчиненої кватирки грався краєм портьєри.

      – Фотографія, – нагадав демон.

      Ірина взяла зі скатерки роздруковане на принтері фото: застілля, пляшка мартіні, білявий худорлявий чоловічок, зубата дівчина всміхається, красива стервоза в окулярах поклала руку їй на плече.

      Багатозначний жест.

      – Ну і?

      – Хтось із них повіситься о четвертій тринадцять.

      – Як це – хтось із них?

      – Хтось із цих, на фотографії, – голос демона пролунав утомлено. – Я не знаю хто. Тільки знаю, що повіситься на смугастій краватці, чорно-синій, із Міккі Маусом.

      – Краватка з Міккі Маусом?!

      – Що, ніколи таких не бачила?

      Ірина придивилася до фото. Чоловічок був у сорочці з розстібнутим коміром, зубата – у светрі, блондинка – у блузці. Ніяких краваток.

      – І що ти від мене хочеш?

      – Щоб ти довідалася, хто це й чому хоче накласти на себе руки. І зупинила. Як це було з Катею.

      – Спасибі за щиру вдячність, я дуже зворушена.

      – Тобі нема за що дякувати, – процідив демон. – Ти боролася за свою шкуру, і тобі вдалося вижити. Один раз.

      Ірині здалося, що в кімнаті холодно, дуже холодно, що крижаний вітер несе з кватирки колюче арктичне повітря.

      – Якщо до четвертої ранку ти не розв'яжеш проблеми самовбивці… – голос демона звучав, як із пекла.

      – І Міккі Мауса…

      – Так. Якщо ти не розв'яжеш цієї проблеми – повісишся, на тому, що під руку потрапить. На телефонному шнурі, на мотузці для білизни.

      – Тоді я краще піду до шизарні, – твердо сказала Ірина.

      – Спершу зробиш, що я сказав, а потім підеш до шизарні. З почуттям виконаного обов'язку.

      – Ага, – Ірина розтягла губи. – Дохідливо…

      Не змінюючи виразу обличчя, не гублячи усмішки, вона зірвалася з місця й кинулася до вікна:

      – Ряту…

      Розрахунок був на те, щоб наполовину вивалитися з вікна, потрапити на очі перехожим,