Самум (збірник). Марина и Сергей Дяченко

їх дуже шкода. Надзвичайно. Я все зроблю, щоб нічого не сталося…

      – Лицеміриш, – гірко визнав демон.

      На кухні задзвонив відьмин мобільний. Ірина не поворухнулася, так і сиділа з фотографією в руках; телефон дзвонив і дзвонив.

      – Відповідай, – сказав демон. – Це може бути важливо. Ірина послухалась, як автомат. У кухні було відчинене вікно;

      Ірина з тугою глянула у двір – там зараз було стільки народу, що жінці, яка раптово випала б із вікна другого поверху, не дозволили б заподіяти собі шкоду. Викликали б «Швидку», і ага: рецидив, палата, довгі рукава…

      Номер на дисплеї висвітився туманно знайомий, але не Вічин.

      – Алло, – сказала Ірина дерев'яним голосом.

      – Ірина? – заговорила дівчина на тому кінці дроту, і відьма моментально впізнала голос.

      – Катя, – пробурмотіла вона, від подиву трохи збадьорившись.

      – Так, це я… Я так і не сказала «дякую». Я хочу подякувати… Ви врятували мені життя.

      – Та ні, – Ірина захекалася. – Я просто…

      – І… навіть більше, – Катин голос затремтів. – Якби не ви, я б зробила величезну дурість… і підлість. Ви мене врятували. Просто знайте це, от і все.

      – Е-е, – сказала Ірина.

      – Я вас ніколи не забуду.

      І Катя від'єдналася. Відьма обережно поклала апарат на край стола.

      – Бачиш, відьмо, – сказав демон. – На твоєму рахунку добра справа. Тобі зарахується.

      Ірина помовчала. Подивилась на свої долоні – вони досі тряслися. Звела очі; демон стояв за три кроки, як і раніше схрестивши руки на грудях.

      – Олегу, – сказала відьма, – хто тобі… – вона подивилась на телефон, – Катя?

      – Ніхто.

      – Тоді чому ти її врятував?

      – Це ти її врятувала.

      – Добре, – Ірина помовчала. – Я спитаю по-іншому… Як ти дізнався, що Катя стрибне з даху, якщо вона сама про це не знала?

      – А оце, – демон дивився їй у вічі, – не твоя справа.

      Ірина проковтнула клубок:

      – Добре. Я питаю, бо, якби ти точно міг сказати, хто на цій фотографії, ну… має проблеми, нам було б простіше, е-е-е…

      – Просто не буде, відьмо, – сказав демон. – Не сподівайся.

* * *

      Отже, три різні людини. Ні імен, ні прізвищ, жодних підказок. На годиннику – чверть на першу; до останнього подиху самогубці залишилося шістнадцять годин і дві хвилини.

      – Де це має статися?

      – Не знаю.

      – Хоч щось ти знаєш конкретно?

      – Фотографія. Краватка з Міккі Маусом. Хтось із них. Усе.

      Ірина пройшлася по кухні, розминаючи пальці, наче фокусник перед виступом. Відкрила Вічину телефонну базу. Насупилась. Узялася за телефон:

      – Віка? Цей мужик, що останнім приходив, записувався по телефону?

      – Ні, – відгукнулася в слухавці Віка. Чутно було, як шумить мотор і грає в маршрутці «Радіо Шансон». – Записався на сайті. Можеш подивитись… А навіщо?

      – Для діла, – відрізала Ірина. – Ну все, вибач.

      – Допомогти тобі?

      – Сама впораюся.

      Демон