Самум (збірник). Марина и Сергей Дяченко

широкому водійському дзеркалі відбивався пасажир на задньому сидінні. Похмурий, жовчний, у сірому костюмі; Ірина завмерла з відкритим ротом, притискаючи до вуха телефон.

      Той, хто сидів позаду, дивився в дзеркало – їй у вічі.

      – Ти його бачиш? – запитала Ірина водія.

      Він дико зиркнув на неї й ледь не врізався в самоскид.

      – Алло! – наполягала слухавка. – Ви мене чуєте? Алло!

      – Зупини! – викрикнула Ірина.

      Водій метнувся до узбіччя, ніби тільки цього й чекав; Ірина вивалилася з машини. Дверцята грюкнули один раз – другого стуку не було, але той, у сірому костюмі, вже стояв поруч, мовчазний і суворий.

      Ірина глянула на нього – й одразу, не розмахуючись, сильно вдарила себе правою рукою по обличчю: несподівано для себе. І дуже боляче.

* * *

      О десятій ранку Ірина зайшла до під'їзду з двома вивісками: «Нотаріус Попова А. Н.» та «Відьма й цілителька Ірина».

      Віка відчинила їй двері й позадкувала:

      – Що з тобою?

      Ірина годину не дивилася в дзеркало, але здогадувалася, що на лиці синець.

      – Ти додзвонилася до психіатра?!

      – Уже не треба, – глухо відгукнулась Ірина. – Все минулося. Я здорова.

      – Здорова?!

      Віка змусила її розвернутися до світла:

      – Хто це тебе?!

      – Спіткнулася, – сказав візитер у сірому костюмі. Він зайшов одразу за Іриною, але Віка його не побачила.

      – Спіткнулась я, гадство, – процідила Ірина. – І сама себе кулаком… об стовп… випадково.

      Віка витріщила очі. Піднесла палець до пластиру на Ірининому лобі:

      – А це?

      – Третє око, – глумливо сказав демон за її спиною. Віка не обернулася.

      – Третє око, – вичавила Ірина. – Вікусю, відчепись, будь ласка.

      Віка відповіла уважним поглядом:

      – Кому телефонувати?

      Ірина подивилася їй за плече; демон посміхався.

      – Нікому, – сказала ледве чутно. – Усе добре.

      Вона машинально вийняла з сумки пачку сигарет; тієї ж миті картонка стала гарячою, як вугілля, й Ірина, скрикнувши від болю, впустила пачку.

      – Курити кидаєш, – повідомив демон.

      – Курити кидаю, – крізь сльози повторила Ірина. Відсунула ногою пачку. Подивилася на бліду Віку:

      – На сьогодні скасовуй усіх. І будеш вільна. Сьогодні не працюємо.

      – Добре, – Віка насупилася. Озираючись на Ірину, пройшла до стола, закрила ноутбук…

      – Ноут нехай залишить, – сказав демон.

      – Ноут залиши.

      – Добре, – Віка помовчала. – Ір, я там фотографію в кімнаті знайшла. Хтось з учорашніх упустив.

      «Ще б пак, – подумала Ірина. – Вчора клієнтки тут літали, як на крилах: туди-сюди, тільки двері грюкали».

      – Я поки що не викидала, – продовжувала Віка, роздивляючись Іринин лоб. – Ось.

      Фотографія лежала під ноутбуком: дівчина й чоловік усміхаються в камеру, на колінах у дівчини – собака.

      – Її телефон, – демон раптом різко ступив уперед, ледь не налетівши на Віку. –