Говори, серце, не мовчи. Жанна Куява

родом – звідтіля-то, в Києві – зі студентства, стаж роботи – 15 років, працювала в періодичних та наукових виданнях, у видавництвах. Коректую, редагую, створюю тексти найрізноманітніших жанрів. Але ж правди тут – на один мізинчик. Тобто все воно – правда, тільки надто мізерна. Поміж тим відбувалося стільки всього! І то такого, про що не розповіси й рідній матері.

      – Не знаю навіть, що вам, Карино, розповісти, – знічуюся: хіба можу їй довіряти?

      – От тобі й маєш, – дивується вона. – Говорити з сусідкою по кабінету хочеться, а про що ж тоді? – вкотре обдає мене приязною усмішкою.

      «Може, то з віком виробляється?» – роздумую над її привітливістю. Карина – чи не найстарша з усіх, кого бачила досі в цьому офісному «льодяному царстві». І лише вона не соромиться ділитися приязню.

      – З чого почати, не знаю, – виправдовуюся.

      – Гаразд, тоді питайте мене, що хочете, – пропонує Карина. І я миттєво заспокоююся, розслабляюся.

      – Як давно ви тут працюєте? – пригублюю чай.

      – Майже два роки.

      – І весь час – секретаркою?

      – Помічницею генерального директора, – уточнює Карина. Вона робить це спокійно і виважено, її зовсім не зачепило оте моє «секретаркою», через що виглядає іще привабливішою. Упевненість в собі жінку, без сумніву, прикрашає.

      Карина вчергове пригублює чашку з чаєм, обручка на її правиці грайливо поблискує.

      – У вас є діти? – зненацька питає вона мене.

      – Є, тільки зараз вони не зі мною, – відводжу погляд вниз. Помічаю на нижній полиці привідчиненої шафки дві пари жіночих туфель – одні без підборів, зручні, шкіряні, схожі на балетки, а другі, ніби зі стриптизерки зняті, такі височенні й яскраві!

      – Вони з батьком? Чи з бабусею?

      – Ні, – мій настрій погіршується, я так і не зважуюся глянути співрозмовниці в очі. – На жаль, не можу зараз про це говорити. Дещо болюча для мене тема.

      – Добре, тоді не будемо, – Карина відкидається на спинку крісла, все ще бездоганно собою володіючи. Я ненароком помічаю, що на ній – звабливі панчішки, а не капронові колготки, до яких звикла сама.

      – А у вас є діти? – навіщось цікавлюся.

      – Немає, – каже вона й бере до рук телефон, що лежить поруч на столі, щойно в ньому щось теленькнуло. – О, я мушу йти, – вказує на мобільний. – Генеральний викликає.

      – Так, звичайно, – підхоплююся з-за столу. – Дуже дякую за гостинність.

      – Нема за що, – Карина поспіхом прибирає чашки, клопочеться. – Приходьте ще, – зачиняє за мною двері, клацає замком.

      8

      Елла – уся в моніторі. На її обличчі – дивна втома. Не від роботи, бачу я. Тоді від чого?

      Вбрана, як завше, бездоганно. Синя шовкова сукня з делікатною вишивкою на плечах, що підкреслює їхню граційність, замшеві човники на середній шпильці кольору світло-бежевої пудри, ніжна (молодіжна?) зачіска із зашпиленими позаду двома пасмами волосся, доглянуті руки, нігті підкреслено освіжені брунатною фарбою… Але бракує в цьому образі якоїсь деталі, причому важливої, визначальної, із якою ця