Говори, серце, не мовчи. Жанна Куява

секрет?» Він же попросив нас із Ксенею вийти, спитав у мене єдине: «Чи задоволена я, що виграла конкурсний відбір і приєдналася до їхньої великої та успішної команди?» «Так», – відповіла йому, діставши навзаєм чергову порцію білозубого вищиру. Тоді він зазначив, що до перекладача (перекладачки себто) в нього є окрема розмова, і вони (тобто Нікіта з Еллою) лишилися, а ми з Ксенею пішли, кожна – у свій кабінет. Я вичитала всі надіслані на електронку тексти. Елла, коли повернулася, мовчки взялася за переклади. О 18:00 вона пішла, сухо мовивши: «До завтра!» За трохи часу подалася з роботи і я.

      «Та так, він попросив мене дещо перекласти», – напевне, щось таке відповіла би Елла. Хтозна, хтозна…

      У метро роздивляюся людей. Хоча робити це в натовпі, що добирається з роботи додому, вкрай важко. Шукаю поміж юрби ксеній, олен, карин і вір, елли цим транспортом явно не їздять.

      Он із самого краю коло дверей сидить молода замислена кралечка з відстороненим поглядом. Імовірно щось переосмислює, аналізує – вона ще на роботі. Вбрана в брючний костюм із рівними кантами (ані порошиночки на ньому), білісінька сорочка, золоті сережки, ланцюжок і годинник; ідеальний, стриманий манікюр, як і макіяж; добротна сумка в руках… Чи думала я бодай колись, що цікавитимуся подібним типажем працівниці? Певно, ні, адже моя професія передбачає інший вигляд, – так я завше гадала. Від того, що на мені, аж ніяк не залежав результат роботи… Дихає вона нерівно, чимось занепокоєна, знервована, незадоволена. Найпевніше – собою. Напартачила, мабуть, і керівник їй про це прямо сказав. Тож тепер вона дошукується винних, того, хто її підставив, на кому завтра зганятиме злість. Бабцю, що схилилася над нею (чи не спеціально, бува?), не помічає. То чи з ксеній ти будеш, красуне?

      А ця, мабуть, із олен. Встає, дає старій місце, хоча своєї важності ані у виразі, ані в поставі не втрачає: он-о як віддула тонкі губи й розправила плечі, виструнчилася, таки знатна птиця! «Усе мені вдасться, все в мене вийде!» – «каже» довкіллю. Та в очах – поблиски сумнівів і остраху. Недосвідченість над нею бере гору, молодецтво, незрілість. Чи впорається з викликами, що перед нею постали?..

      Вір, видається, – найбільше. Одна, дві, три, чотири… Дуже різні з вигляду ці жінки: не вельми яскраві, але й помітні, не розкішні, але симпатичні, одна ось – із опущеними плечима, притомилася; друга – зі змореними очима, не доспала, наробилася; третя вбрана просто, але зі смаком, раз по раз поглядає на годинник: кудись або до когось поспішає, клопочеться, бо не встигає; четверта – задумалася про вечір: з ким його проведе? чим себе займе? як відпочиватиме після роботи? – у здогадках і роздумах, самотня… Одне поєднує цих жінок – кутики їхніх губ підняті. Отже, вони не втрачають віри, попри все. Віри вірять (хі-хі). По собі суджу?

      А може, це – карини?

      Чортяка, чому я взагалі вирішила, що можу щось вичитувати з облич і поведінки людей? Помилитися при цьому ой як легко.

      «Наступна станція – Мінська», – каже диктор метро. Моя.

      Щойно виходжу нагору, помічаю міні-вагончик із написом «Ремонт взуття». Те, що мені треба!

      – Ми