Говори, серце, не мовчи. Жанна Куява

(фейс-контроль?). Затим проводить до ліфта, куди заходить сам, а також ми з Кариною, водій і ще якась пані.

      – Вас уже чекають, – звертається він здебільшого до Головатої. (Добре, що вона попередила мене про підбори і я не взула мокасини, як спершу планувала, бо ж не пустили б навіть у ліфт, регочу про себе, хоча, по правді, почуваюся ніяково, не в своїй, у дуже-дуже чужій тарілці.)

      Відчуваю, як стіни зусібіч двигтять від гучної клубної музики, але її ледь чути: звукоізоляція спрацьовує чітко. Зрештою, насмілююся, піднімаю очі й помічаю перед собою велику зірку вітчизняного шоу-бізнесу. Вона прибула сюди відпочити, потанцювати, – зізнається про це водієві, що привіз нас із Кариною, він авжеж зачепив «суперстар», запитав у неї, куди прямує? Після чого я бачу, як миттєво зірка опускається зі свого недосяжного неба й приземляється на підлогу ліфта просто коло нас чи, точніше, біля водія, якого вона, напевне, плутає з великим босом і про якого думає: «Крутий перець, треба брати», – я зчитую це з її масних, спраглих губ і манливого виразу. (Пробач мені, співачко, якщо це не так.)

      Чортяка! Насилу стримуюся від зойку, адже бачу перед собою генерального директора «АтлАсу» Івана Івановича Кавунчика! Випещена пані в супроводі свити із офіціанток, кальянника та… охоронців? (чи хто ці великогабаритні, ледь не квадратові чоловічиська?) люб’язно проводить його у віддалене затишне місцечко безкрайого на вигляд клубного закладу. Саме на його «причал», мов піднебесну гавань, щойно зійшли і ми з Кариною.

      Музика в розпалі, людей – тьма-тьмуща. Кавунчик сідає на розкішний «золотий» диван. Перед ним на чорний, ніби облитий смолою, стіл, чия поверхня віддзеркалює міріади вогняних світил, якими встелене «піднебесся» клубу (хі-хі, а назва клубу так і звучить – «Піднебесся», зчитую напис на папці-меню), миттю ставлять зо два десятки чарок із текілою. На їхніх «припудрених» сіллю стінках лежать соковиті скибки лайма. Враз, ніби по команді, біля шефа з’являється двійко напіводягнених дівчат (танцівниць? стриптизерок?) у звабливих латексних корсетах. Вони живо беруться пестувати дідка.

      Коли перед собою бачить Карину (бо мене – навряд), шеф хутко випиває з дівками по чарчині, затикає обом у бюстгальтери по стодоларовій купюрі й, ляскаючи їх по оголених сідницях, випроваджує геть.

      Головата сідає поруч із ним. Я – трохи далі. Для порядності вітаюся-киваю головою. Але йому – не до мене. Оглядаюся й розумію, що «суперстар», яка піднімалася з нами ліфтом, розтанула поміж люду, ніби грудка льоду в склянці віскі. Не стає так само й водія. (Випадковість?)

      Дідок обіймає Карину за талію, й ми випиваємо по першій.

      Мене починає нудити. Розумію це, коли помічаю на столі третю чи вже четверту двадцятку свіжонаповнених чарчин зі спиртним. Ми п’ємо й майже не закушуємо. Коли дідок урешті виходить припнути свого коника й вивільняє Карину з обіймів, я кажу їй, що нам треба замовити щось попоїсти. «Інакше, – ледь мелю язиком, – завтра на роботі дістану від Ксенії по саме нікуди».

      І хтозна-чого додаю, вказавши