Говори, серце, не мовчи. Жанна Куява

місце. Може, полегшає.

      – Та ну тебе. Не верзи дурниць.

      – Ти нічого не знаєш, нічого ти про мене не знаєш, – Карина глипає в мій бік обвинувальним поглядом, скидається на ображену дворняжку, так, ніби саме я її скривдила.

      – Вставай, Карино, – наполягаю. Відчуваю, як їжа в моєму шлунку наводить лад і мені потроху легшає: в очах розвиднюється, у голові прояснюється, а рукам додається сили.

      – Допомогти? – питає хтось за спиною.

      – Іди на фіг, – шипить Карина.

      – Що, ділова сильно? – закипає незнайомка.

      – Будь ласка, не треба, все гаразд, вона трохи не в собі, не гнівайтеся, – щебечу якомога миролюбніше.

      – Шалава! – І двері вбиральні гримають.

      Після почутого Карина знову заходиться ревти.

      – Могла би, все змінила би, – розчуваю крізь її хлипання. – Зробила б усе по-своєму, жила би так, як хотіла би. Але пізно. Мій чоловік – ніхто проти мого шефа. А жерти і йому хочеться, і їздити на машині йому хочеться, і відпочивати по курортах йому хочеться. А за що? Де, бляха, взяти гроші на все? Але ж хочеться! Всього хочеться! Випити-набухатися… Тоді працюй, Карино, старайся, в тебе ж виходить, ти ж пробивна… Як я змарнувала своє життя, Вірочко, як я його змарнувала, – недоладно киває головою. – Могла би, все змінила би, – повторює Карина.

      – Та все ще попереду, – беруся її втішати, – ти ще все встигнеш.

      – Фігню говориш. Мені вже сорок три скоро.

      – І що тепер? Кажу, встигнеш. Тільки не відкладай на потім, почни щось змінювати, наприклад, завтра.

      – Завтра? – хапається за слово, як за рятівний круг. – Завтра?

      – Так, завтра. І, згадаєш моє слово, ти все встигнеш, і зміниш, і матимеш те, що хочеш.

      – Брехуха противна, – сміється Карина, криво зводячись на ноги. – Яка ж ти противна брехуха, – обнімає мене міцно, і я цьому щиро тішуся. – Зараз. Я мушу привести себе в порядок, – стає перед дзеркалом. – Він не повинен бачити мене некрасивою. Та ще й зарюмсаною. Зараз. Я маю бути красивою для свого шефа.

      10

      Сон мене не бере: я думаю про Карину майже до ранку. Уявляю, як вона вертається додому після цієї бурної ночі, п’яна, невиспана й стомлена, як іде в душ, змиває з себе все, що відбувалося в клубі й поза ним, пірнає під ковдру, обіймає чоловіка й каже йому: «Ну його на фіг це відрядження, воно мене геть виснажило… Я так стомилася, коханий, обійми мене, хоч дві годинки посплю до роботи…»

      А може, все було по-іншому? Може, чоловік зустрів Карину ще на порозі й, побачивши, як вона виглядає, ненависно схопив і поволік до ванної, де ввімкнув холодну воду й підставив під шалений струмінь її голову? «О, цей варіант мене зовсім не гріє, – кручуся в своїй постелі, – тільки не цей варіант», – зачинаю повторювати, як мантру.

      Схоплююся від того, що мені наснилися Карина з Кавунчиком, як вони кохаються в його джипі, як вона знеможено зойкає «для годиться», а насправді їй шалено незручно в напівлежачій позі: нога, закинута на плече старого, затерпла, й от-от її схопить корч. Але коханець цього не підозрює, ляскає