Говори, серце, не мовчи. Жанна Куява

чи де? Я такого не допускаю і не пробачаю!

      – Не пробачаєте? – питаю тихцем, а самій хочеться сказати: та хто ти така, Коршаківно, щоби «пробачати» людям? Ні, ти таки не розумієшся на словах, не тямиш, що кажеш!

      – Нікіта теж так робить, – додає вона, повільно пожовуючи.

      Я натомість доїдаю вже другу свою страву.

      – Якось звільнив свою секретарку за те, що не змогла «пробити» йому нормальне місце в поїзді. Тобто купила квиток із купейним місцем, але не в СВ-вагоні. Нікіті не сподобалися сусіди, з якими мусив їхати. Там нібито якісь робочі їхали на заробітки. Коротше, він їй того не пробачив.

      – Скажіть, а якщо я виправлятиму в текстах його ім’я на «Микита», він мені теж не пробачить? – питаю про робоче.

      – Хрін його знає, – хмикає Ксенія. – От коли виправиш, тоді й побачимо, пробачив чи ні, – гоготить. – До речі, завтра в Елли Крук день народження.

      – Справді?

      – Ага. Привітаємо її?

      – Звісно!

      – Тоді приходь на роботу раніше, десь на 8:40, оформимо для неї вітальний куточок.

      – Чудово! Домовилися.

      – Ще таке, – відставляє недоїдки Ксенія. – Зустріч із приводу твого десятиденного стажування, вона ж мала би завтра бути?

      – Так.

      – Олена проведе її після вихідних, у понеділок. Я так вирішила й розпорядилася. Тож розслабся. Поки що.

      6

      Наступного ранку, рівно о 8:40, відчинивши двері кабінету, я бачу святково вбрану Еллу та щасливу з виду Ксенію.

      – О, ти прийшла?! – щебече ейчарка. – А ми вже майже справилися, – сушить зуби.

      На Еллиному столі стоїть величезний букет із розкішних, гордовитих і шалено червоних гладіолусів. На стіні, поруч із її столом, – плакат із вітальним написом «З днем народження, Елло!»

      – Вітаю, Елло! – і собі вручаю іменинниці букет із пухнавих жовтих хризантем: купила їх, виходячи з метро. – Хай твоє життя буде сонячним!

      Іменинниця дякує. Я роздивляюся розписаний плакат за її спиною, унизу, праворуч, зчитую підпис: «З повагою, Ксенія Коршак». Розумію, що домовленості тут спрацьовують саме так. Себто ніяк.

      – Ти сьогодні рано, – кажу до Елли, коли Коршаківна врешті йде з кабінету зі словами: «А тепер – до роботи, бо звільню!»

      – Та це Ксенія вчора ввечері подзвонила, попросила прийти на 8:30: мовляв, із 9-ї буде шалено зайнята, а мусить терміново зі мною побачитися.

      – Он як!

      – Сьогодні після роботи зберемося на півгодини тут у нас на кухні, чоловік привезе бутерброди й трохи вина, – Елла поринає в монітор, їй не до свята зараз.

      – Так, чудово! – кажу з веселинкою, а сама розтривожуюся: я обіцяла Михайлові, взуттьовику, забігти до нього після роботи.

      Вчора, коли забирала в нього полагоджені туфлі, ми розговорилися, тобто спершу я побачила біля його «будки» спортивний велосипед і спитала: «Це менший брат вашого залізного коника?» На що він розсміявся й відповів: «Ні, то – сина. Мою “раму” таке “лоша” не витримає», – додав він, показуючи на свій широкий таз. І ми розреготалися. Я сказала, що в мене теж є син, тільки менший, йому до такого велосипеда ще треба дорости. «О, то ти зможеш мені допомогти», – зрадів Михайло. Толі