Говори, серце, не мовчи. Жанна Куява

також мовчки, сидять двоє хлопців-айтішників, котрих я бачила на кухні. Біля них, ближче до чільного шефівського місця, – Ксенія. Поважна й набурмосена. Схожа на індичку. Зараз я помічаю, що в неї завеликі губи і вони (од злості?) розтряслися й не тримаються купи. Під носом проступив піт, який вона старанно намагається вимокати манюньою паперовою серветкою. (Куди вона її сховає? Має в брюках кишені? Не покладе ж незграбний жмуток на цей бездоганний лискучий стіл?) Волосся, втім, лежить однаково гарно, йому на злість, очевидно, начхати (хі-хі). Комір від сорочки, як і минулого разу від боді, ховає тонку шию. Я ловлю себе на тому, що намагаюся помітити під ним фіолетову цятку. Але не виходить. Не видно нічого і з-під накрохмалених манжет.

      Першим до кабінету заходить здоровань із залисинами: я бачила його одну мить, коли він влітав у двері переговорної, де ми з Еллою пару днів тому мовчки заповнювали анкети.

      Ксенія здригається. Як і айтішники. А відтак:

      – Колеги, це – перший заступник генерального директора і ваш безпосередній керівник Нікіта Якович Кругльов, – ейчарка представляє начальника навстоячки, і я розчуваю в її голосі невиказану досі покірність і трепет, коли вона промовляє його ім’я.

      Отже, зверхність – не єдина твоя риса, Коршакíвно? (Прізвисько чіпляється миттєво.)

      Чоловічисько навзаєм вишкірюється і великими зубиськами, ніби ввімкненим бра, засвічує простір над переговорним столом, скидаючись при цьому на найгіршу подобу Джима Керрі. Але він так не вважає. Своїм шліфованим зубоскальством, а ще – товстими м’ясистими губами, чіпкими карими очима, рівнюсінькими до нудоти бровами (кричуща салонна робота візажиста-бровиста), акуратним носом (чи не пластика?), ідеальною поголеністю – він демонструє упевненість у власній чудовості та вищості. Але я зчитую з його вигляду інше: лицемір і хам. Не мій «фасон» у цьому випадку – не те, що мало, а нічого не сказати.

      Ксенія додає, що саме йому ми повинні (маємо! – редагую її) звітувати про роботу і виконувати всі його прохання (прохання? Може, настанови чи завдання, безграмотна Ксеніє?). Але мені важить інше: чи спрацююся з цим самолюбцем і хитруном, попри добру й таку потрібну мені зарплатню?

      Ось він дивиться на нас із Еллою, далі демонструє голлівудську посмішку. «Як справи?» – кидає знічев’я питанням, ніби незграбно вдаряє по більярдній кулі, що хаотично кружляє по столу, не сягаючи жодної цілі: результати наших відповідей лисуватому байдужі.

      Я відводжу погляд: достобіса неприємний чоловік.

      Елла тихо каже: «Нормально».

      Навіщось згадую колежанок, через яких (передусім через них) покидала попередні роботи. Жіночок було дві. Одна – прекрасна і велична, на її думку. Вчителиця, як, бувало, нарікала моя мама деяких селищних повчальниць, а не навчальниць. Трапилася вона мені на першій же роботі в школі. Старша, здавалося б, жінка, досвідчена, а вдавалася до шалено мерзенних штучок-провокацій.

      Друга – ще прекрасніша й просто-таки всемогутня, з її слів. Власниця видавництва, де я працювала піар-менеджеркою. За рік ми з нею вдвох (!) випустили