Говори, серце, не мовчи. Жанна Куява

лист від ейчарки із трьома знаками оклику?

      – Тобі треба налаштувати робочу електронку на телефоні, – знаходжуся: Елла саме «колупається» в своєму смартфоні.

      – Так, – не відриває очей від ґаджета, щось комусь відписує.

      А все насправді минуло не так уже й страшно, як уявлялося й Ксенею нам подавалося, ловлюся на думці. Ще згадую Олену Люту, тобто Лєну, як назвав її, коли кликав, генеральний: вона піднесено, хоч і без захвату, крокувала нам назустріч, коли ми вийшли з ліфта й прямували до «своєї» переговорної. «Приваблива, хай і однорука», – подумала була і зацікавилася: «Що її гризе? Чому така зледеніла?»

      Двері відчиняються раптово.

      – Нікіта Якович буде з хвилини на хвилину, – Ксенія підозріло скалиться й порушує нашу з Еллою злагоду різкою ходою. – Він у нас холостяк, – навіщось скрекоче. Затим вертається назад до розчинених дверей, виглядає, чи бува не йде начальник. – Віро, хочете, я вас із ним зведу? – підморгує.

      Я від несподіванки розширюю очі: ця дівка тут для того, аби щоразу дивувати?

      Елла вдає, що нічого не чує.

      – Що? – перепитую лише тому, що не добираю інших слів.

      – Ви ж незаміжня?

      Та вона сама не своя! Клубок знову застрягає в моєму горлі.

      – То як, подобається вам наш перший заступник генерального?

      Я дивлюся на Коршак, скидаючись на пришелепувату, затим видавлюю з себе:

      – Ксеніє, я вас не розумію.

      – Елло, а може, вас звести з Нікітою Яковичем? – Вона робить щось на кшталт «ходу конем». Перевірка на вошивість?

      – Ви до мене?

      – Так-так, я до вас, чи ви заміжня?

      – Так, у мене є чоловік, – Елла напускає спокій.

      – Ага, тепер ясно. А ось і Нікіта Якович, – ейчарка дає дорогу здорованю. – Гарної розмови! – фальшивить.

      – Ти можеш залишитися, – кидає їй лисуватий.

      Отакої!

      Ксенія сідає праворуч від Нікіти, точно, як під час зустрічі з генеральним.

      «Нишпорка, – подумки сичу. – Привіт, лукавий світе!» – глибоко вдихаю.

      4

      Йдучи з офісу до метро («синичка» мене чекає на станції «Мінській»), акуратно переступаю з ноги на ногу, аби вдруге не відламати підступний каблук. Треба носити з собою «перевзувачку», вирішую дорогою. Хоча йти мені зараз однаково краще, ніж навпаки. Бо іду я з роботи. І то – з якої роботи! Сумно трішки лише через те, що видасться вона, напевно, не з легких морально. Досі хоч доводилося працювати в значно гірших умовах, але з набагато зрозумілішими, точніше, ближчими мені людьми.

      У редакції науково-методичного журналу ми працювали за старими, обдертими столами, замість доброї підлоги в наших куцих кабінетах лежав порваний лінолеум, з чиїх дір просипався нагору роздовбаний роками, безпорадністю та підошвами цемент. Скільки капронових панчіх ми з дівчатами порвали об надбиті дерев’яні стільці! І сміх і сльози… Але ми рідко коли журилися: в команді трудилися професіонали, люди, які любили свою справу. Що апріорі означає – задоволені працівники на робочих