Візит до Імператора. Марина и Сергей Дяченко

прикусив язика.

      – Я вигадую казки, – Денис розкрутив м’яч на пальці, як глобус на осі, всі його рухи були разюче точні і розраховані. – Я складаю казки і розповідаю собі. Адже це не ознака божевілля? Я самотній хлопчина з непростою долею. Казки ні до чого не зобов’язують і нічого не означають. Це просто фантазіі. Я фантазую про те, як маленький хлопчик став пірамідкою. Пластмасовою пірамідкою, на яку так приємно нанизувати кольорові кільця. І він нанизав на себе дядька Толю, потім тата. А тоді Кріса, потім Єву. Затим і їх усіх. Забрав собі. Жадібний хлопчина – хотів іграшок. До моменту посадки у нього було тринадцять історій життя, тринадцять докладних пам’ятей про все. Тринадцять схованок умінь і навичок, з яких його особистий стрижень – найбільш слабкий. Але й найбільш живучий. Чіпкий. Матір він хотів залишити назовні, але вона здогадалася про все. Вона була нещасна і сумувала без тата. Тому неньку я теж забрав собі. Я фантазую про те, як славно було б забирати з собою людей і жити з ними. Я дуже хотів би забрати й тебе, але це підозріло. Імператор Смерть… Не можна так скупитися. Але я їх усіх люблю. Вони – мої громадяни. Я їх імператор.

      – Ти справді божевільний, – прошепотів Олександр.

      – Так, – Денис кинув м’яча і зловив біля самої підлоги. – Але я не загрозливий. У мене схильність до фантазування. На самоті я розважаю сам себе.

      М’яч знову закрутився у нього на пальці, і шви на темно-червоній волейбольній шкірі миготіли, ніби материки чужої планети.

      – Кольорові кільця, – сказав Олександр. – Пірамідка. Братське кладовище…

      – Але, може, вони живі? – Денис лагідно на нього покосував. – Га? Може, вони дивляться на тебе моїми очима? Перші громадяни великої імперії, які подолали трагічну невідповідність духу і тіла?

      Олександр мовчав.

      – Невже ти ніколи не згадував Владика? – м’яко запитав Денис. – Який, щоб довести щось тобі… і собі також, певна річ, полетів у експедицію не так як біолог, а як самець?

      – Замовкни!

      – Він простив тебе. Я простив тебе, Сашку-черепашко. І не дивись на мене, як Еля Дімінуендо на дохлу жабу.

      М’яч дзвінко вдарив об підлогу. Олександр довго чув відлуння удару. Хоч луни бути не могло.

      – Хочеш приєднатися до нас? Стати громадянином імперії? – Голос Дениса став густим і в’язким.

      – Ні!

      – Свобода? Братерство? Глибоке взаєморозуміння в колективі таких різних, але таких гідних особистостей? Злиття…

      – Ні!

      – Перехід на інший якісний рівень! Інший спосіб існування, що відкриває…

      – Заткнись!

      – Даремно. Дуже скоро вільний прийом у громадянство буде закритий. Тільки найдостойніші. А ти – просто пересічний хлопчина, Сашку, яким був, таким і залишився. А тепер піди і скажи їм, що трагедії в школі – не більше, ніж ланцюг випадковостей. У мене був гіпертонічний криз, у Луки – давня травма голови, про яку ніхто не знав. Реально була така травма – я ще в школі з коня впав. А той випав із вікна… Єлизар випав з вікна, цим усе пояснюється. Просто запаморочилось перед очима. Нехай мене переведуть в іншу