Візит до Імператора. Марина и Сергей Дяченко

бачу, в школі траур?

      – Шок, – просто сказала жінка. – Багато хто, здається, й досі не вірять. Знаєте, дитяче бажання відгородитися від поганого. Ми тут, на щастя, рідко стикаємося зі смертю…

      – Денис Донцов часто з нею стикався.

      – Так. – Жінка знову помовчала. – Бачите, ці троє були найкращими. Зрозуміло, у нас багато чудових педагогів… Але ці троє були особливими – за ними тяглися, їх хотіли наслідувати.

      – Вони викладали в класі у Дениса?

      – Єлизар Степанович і Лука Вікторович – так. А Ельза Себастянівна, вчитель японської, – ні. Але Денис ходив до неї на факультативні заняття. Чому ви пов’язуєте те, що трапилося, з Донцовим?

      – А ви не пов’язуєте?

      Жінка перевела погляд на вікно – там сяяло сонце крізь сплетене гілля:

      – Нам дуже важко утримувати учнів від паніки. Адже історію Дениса тут знають усі. Знаєте, як його прозвали? Імператором. З першого ж дня. А тепер звуть Імператор Смерть.

      – Він зарозумілий? Вважає себе особливим?

      – Ні. Але він непростий. Дуже непростий хлопчик. Нам довелося… схитрувати, оголосити Дениса хворим і помістити в ізолятор.

      – Але він здоровий?

      – Цілком. Як не шкода це визнавати, ми, напевно, будемо наполягати на його переведенні… кудись.

      – Підстави?

      Вона знову подивилася йому в очі:

      – Немає ніяких підстав. Тільки почуття самозбереження. Гадаю, нам вдасться переконати опікунську раду.

* * *

      – Імператор Смерть? – дівчинка подивилася майже вороже. – Не чула. Його звали просто Імператор.

      – Він надто загордився, тобі не здається?

      – Ні, – вона підвела очі. – З огляду на все, що випало на його долю, – ні! От якби ви, скажімо, три роки сиділи самотою всередині консервної банки, нашпигованої технікою, а потім прибули на планету, де у вас немає навіть знайомих щурів… Навіть щурів! – Голос її затремтів. – І вас що, зустріли як героя? Ні, як рознощика невідомої інфекції! Я б подивилася тоді на вас. Ви б усіх зненавиділи. А Денис – ні…

      Вона дивилася на нього переможно і похмуро, ніби очікуючи негайного визнання: так, я невдаха.

      – Він розповідав про себе? – Олександр ухилився від емоційно небезпечної теми.

      – Не відразу і не всім.

      – Тобі розповідав, Олю?

      – Мені – так, – дівчинка зарозуміло примружилася. – Про те, як грав із дорослими в перші роки. І як жив потім один. А про час, коли вони всі по колу вмирали, – він нікому не говорить.

      Вона закусила губу і втупилася поверх плеча Олександра вдалину, де височіли над зеленню парку старі пінії на березі.

      – Імператор. Це дитяче прізвисько. Так звали його батько і мати. За назвою корабля. А зовсім не через те, що він надто загордився… Розумієте, ми – людство, а Денис – сам по собі. Він це відчуває кожного дня, він з цим живе.

      – Вважає себе особливим?

      – Та ні ж бо! Він найзвичайнісінький хлопець. Не дуже розумний, не дуже сильний. Якийсь розгублений…