Візит до Імператора. Марина и Сергей Дяченко

підтримує ілюзію товариськості. По-справжньому він дозволяв з собою водитися тільки мені… і ще декому. Іноді.

      – Ті вчителі, що померли, – у них були якісь особливі відносини з Денисом?

      Хлопець замовк і деякий час дивився, як дзижчить бджола над величезною садовою кульбабою.

      – Він ділив учителів на корисних та некорисних. Ці троє були у нього в числі корисних, навіть дуже. Це все, що я можу сказати.

* * *

      – Як вам вдалося затягти у волейбольну команду такого замкнутого хлопчика, як Денис?

      – Затягти? – Дівчина хмикнула. Їй було шістнадцять років, волосся і очі у неї були однакового яскравого кольору, рудо-каштанові. – Та він просився три тижні! На тренування ходив, на лавці сидів!

      – Справді?

      – Ну так… Він таки фізично розвинений, але руки нетреновані, по м’ячу не міг втрапити. Я на нього стільки тренувань убила – жах! І він таки заграв, у мене й мавпа заграє!

      – Ви його не боїтеся?

      Дівчина кліпнула дуже густими темними віями.

      – Себто? Ця маячня щодо прокляття, Імператор Смерть? Я не вірю в прокляття!

      Щоки її, секунду тому засмагло-червоні, раптом посвітліли і стали просто засмаглими.

      – Узагалі, – сказала вона знехотя, – у нас тут траур, чотири тренування вже пропустили… Лука Вікторович був у нас спортивним організатором… Напередодні… У нас була товариська гра… Ми вилітали в іншу школу, вранці вилетіли, вдень зіграли, а увечері назад…

      – Виграли?

      – Продули. Денис запоров подачу… Але не в тім річ. Лука Вікторович усю зворотну дорогу був бадьорий, нас утішав. Особливо Дениса. Потім замовк. Потім я дивлюся – він іде по доріжці… На кущі натикається… Отак ішов, ішов і впав! Ну, швидко лікаря викликали…

      Вона подивилася на свої долоні – великі і жорсткі, як у хлопця.

      – Я не вірю в прокляття, – повторила з притиском. – Але якщо це не прокляття – то що за нісенітниця, га?!

* * *

      Ізолятор стояв далеко від берега. З головним корпусом його пов’язувала крита галерея.

      – Він що ж, увесь час один? Ніхто його не провідує?

      – Він звик сам-один. – Жінка-лікар відвела очі. – До того ж хлопці багато спілкуються по Мережі. Доводиться, знаєте, спеціально нагадувати йому, що пора зарядку зробити або на повітрі погуляти…

      На стінному екрані сидів, закинувши ноги на низький столик, худий підліток з комунікатором на колінах. Видно було його потилицю, помірно кошлату, і невелике акуратне вухо. Світла футболка обтягла спину – не сутулу, в міру м’язисту.

      – Він знає про камери?

      – Звичайно. Камера тільки в головній кімнаті його палати. Ще у нього є спальня, санблок, спортблок, медблок…

      – До речі, як він себе почуває?

      – Чудово. – Лікар мигцем глянула на Олександра і знову опустила очі. – Ви розумієте, він здоровий. Тримати його в ізоляторі – лукавство…

      – Ви вірите в прокляття?

      – Я вірю фактам: троє людей померли.

      – Люди смертні.

      Лікар підвела очі і подивилася тепер