Візит до Імператора. Марина и Сергей Дяченко

в злість. Десятихвилинної прогулянки вистачило, щоб пояснити Владику, чому його ніхто не візьме в експедицію. Не те що в довгий рейс – але навіть у ліс за грибами. Всього кілька прикладів з життя – ким був Владик, як він з’явився, як з ним поводилися. Чого він вартий. Напевно, це було занадто. Потім зробилося соромно. Але каяття запізнилося – Владик закусив повіддя, між ним і Сашком-черепашкою навіки постала скляна стіна.

      Значить, з мене все почалося?

      На злітний майданчик біля берега опускався вертоліт. Олександр відвернув обличчя від вітру. Ланцюг випадковостей, сказав він собі суворо. Більше не повториться.

      І закинув непотрібний щоденник у море.

      Візит до Імператора[5]

      У призначений день «Метрополія» не з’явилася. Телескопи (скільки їх було) марно шукали в небі нову зірку.

      Інформаційні служби поспішили запевнити – вісімдесят років тому було зафіксовано найбільше в історії запізнення імператорського корабля – тоді він спізнився на десять діб.

      «Метрополію» чекали десять діб, і ще десять діб, і ще… Тридцять днів – за цей час обговорили всі версії і спрогнозували всі варіанти майбутнього. Дехто виявляв навіть оптимізм. У планетарній адміністрації народились раптові сепаратисти.

      – Ми – громадяни Варти. Передовсім – планета, і тільки потім Імперія.

      – Не варто чекати дива від Імператора! Ми живемо автономно, більш того – ми живемо суверенно, і давно пора привести юридичний статус у відповідність із цим фактом!

      – Час починати роботу з протоколами. Треба самостійно оновити коди і жити далі – так, ніби «Метрополія» ніколи не прийде!

      Уряд вагався. Протоколи і коди виробничих ліній вважалися особистою власністю Імператора. Ніхто не хотів ставити свій підпис під бунтарським наказом – зламати декодери, почати примусове оновлення. Час ішов; термін придатності програм закінчувався, як зазвичай, у кінці двадцятиріччя, під Новий рік.

* * *

      Молодший брат Артема Кирило прийшов зі школи з підбитим оком і не зізнавався, що трапилося. Брехав, що налетів на двері, які чомусь не відкрилися автоматично. Мати повірила, а це означало, що вона несповна розуму.

      Вечеряли мовчки. Батько був похмурий. Всередині у Артема звучала хуліганська пісенька «Лівий задній» (він завжди щось співав про себе, ще змалку. Це була дурна звичка, від якої важко позбутися). І зараз у голові само собою лунало хвацьке «Шльоп, смик, лівий задній, тиць, шмяк, тихше-тихше…»

      – Ми суверенна планета, – мати порушила тишу і перервала нечутну пісеньку. – Рано чи пізно це мало статися.

      Батько стиснув губи. Він працював у міністерстві харчового синтезу, був близький до галузевої адміністрації і раніше ніколи не базікав зайвого про свою роботу. У всякому разі, при дітях.

      – Послухай, Любо. Під Новий рік застаріють усі коди. Без поновлення злетять паролі. Це означає, що лінія синтезу, наприклад, стане. Не знаю, як у енергетиків, а у нас просто зупиниться виробництво! Резервного харчу на складах вистачить на місяць, ні на день більше! Знаєш, що це означає?

5

© М. та С. Дяченки, 2012