Візит до Імператора. Марина и Сергей Дяченко

її з’явився спочатку переляк, а потім злість.

      – Ти… чого? – сказала вона тихо, але загрозливо.

      Я відступив, тримаючи шарманку за спиною.

      – Віддай… – все так само тихо промовила Іринка, і це була не вимога, а порада.

      Я знав, що виглядаю дивно, але нічого не міг із собою вдіяти.

      – Ма! – крикнула Іринка.

      Нагорі відчинилися двері:

      – Що?

      – Скажи йому! Він шарманку забрав!

      – Хто?

      На сходах почулися кроки. Здригнулися залізні перила у мене під долонею; купувальниця спершу обігнула мене, потім здивовано заглянула мені в обличчя:

      – Що трапилося?

      – Він шарманку забрав, – повторила Ірчик. – Я у підвалі знайшла шарманку, а він забрав…

      – Ти спускалася в підвал?!

      – А що таке? Там класно…

      – Ось шкодую, що взяла тебе…

      – Так скажи йому – нехай шарманку віддасть…

      Я витяг іграшку з-за спини. А кляте дівчисько вирвало її перш, ніж я встиг щось пояснити. І тут же крутнуло ручку…

      – Ні! – гаркнув я так, що навіть Іринка здригнулася.

      Купувальниця насупилася:

      – З якого це дива ви кричите на дитину?

      – Вибачаюся, – сказав я через силу. – Прошу вибачення. Це не дуже хороша річ. Ця музика… викликає у мене дуже погані… будить гидкі… спогади. Прошу – дуже – зрештою, вона брудна, мало що там валяється в підвалі…

      Жінка з сумнівом подивилася спершу на мене, а потім на шарманку. Владно простягла руку, й Іринка, хмикнувши, віддала іграшку матері.

      – Гм… – сказала купувальниця, розглядаючи шарманку. – Тут написано: «Народна французька пісенька… “Навіщо ти зламав мою квітку?”».

      – Що? – запитав я тихо.

      – «Навіщо ти зламав мою квітку», – з посмішкою підтвердила купувальниця.

* * *

      Погано пам’ятаю дорогу додому.

      Здається, угода все-таки намічалася. А може, й зірвалася…

      Коли я дістався нарешті до своєї квартири, було вже зовсім темно. Не знімаючи мокрого взуття, я прочалапав на кухню і витяг з морозильника пляшку горілки.

      Ні, я не алкоголік. Але пляшку горілки в морозильнику тримаю. Просто так, про всяк випадок.

      Потім, прийнявши теплий душ, перевдягнувшись і зігрівшись, я цілком спокійно подумав: ні, угоди цієї не буде. Просто є речі, які перебувають за межею можливого. І саме коли ти намагаєшся перестрибнути цю межу – трапляється усіляка нісенітниця… Я ще добре відбувся, подумав я.

      Випита горілка зробилась буфером між мною і всією цією чортівнею; принаймні, я зумів заснути майже відразу.

* * *

      Будинок було продано. Моє фінансове становище значно покращилось. Я купив наворочений комп’ютер і новий «фольксваген», окрім того, з’їздив на зимовий курорт в компанії чарівної юної модельки. «Міска» дзвінко сміялася і клялася, що приносить мені везіння.

      Прийшла весна. Моделька набридла мені, проте везіння не закінчувалося – вигідні угоди йшли одна за одною.

      Був квітень, коли я задумався: