Земля мертвих. Жан-Кристоф Гранже

засіданнях. І ніколи не знатиме, що там обговорювалося.

      – Мати покаже йому вирок, щойно він підросте і зможе зрозуміти. Може, й раніше. Я відмовляюся паплюжити образ його матері. Не хочу, аби він вважав, що я був злий на неї.

      – Тоді не варто навіть продовжувати.

      – Так-то ви виконуєте свої обов’язки? Зі старту визнаєте поразку?

      Катрін Жано підвелася й відчинила вікно. Спокійно запалила цигарку та сіла на місце. Гарна, зневажлива, спокуслива.

      – Вам нагадати, як усе складається насправді? – продовжила вона. – Ваша дружина втекла з дитиною під приводом того, що ви жорстоко поводилися з нею, на підтвердження чого подала скаргу в січні 2016 року. Тепер ви розлучаєтеся й вимагаєте, щоб на вас оформили основну опіку над 9-річним сином. Отримати її ви не зможете.

      – Її скарга – брехня. Можна поглянути на все з іншого боку й сказати, що вона полишила сімейне вогнище…

      – Це нічого не дасть, – кинула вона, видмухуючи ще одне кільце диму. – Річ у тім, що ви є батьком. Навіть у разі почергового опікунства, боротьба буде запеклою.

      – Я чув, що нинішні судді стають дедалі прихильнішими до батька.

      – Неправда. Доки дитина маленька, більшість з них вважає за краще залишити її матері. Хай навіть та працює або в неї вільного часу на дитину не більше, ніж у колишнього чоловіка. Скажу відверто: хай навіть є об’єктивна провина з її боку. Мати завжди матиме більше прав, аніж батько. Ми називаємо це «законом утроби».

      Корсо завовтузився на кріслі: Жано озвучувала те, що з самого початку нашіптував йому внутрішній голос. У відчинене вікно до кімнати вдирався гуркіт будівельних робіт.

      – Що ми можемо зробити?

      – Повторюю: змішати її з болотом. Довести, що вона – погана мати, а сама дитина перебуває в небезпеці.

      – Ні.

      – Тоді ми потрапляємо в безвихідь.

      – Можна розповісти, який я гарний батько абощо.

      – У таких справах рішення ухвалюють на підставі статті витрат, а не доходів. З року в рік перед суддями проходять жінки й чоловіки, що лають одне одного останніми словами та звинувачують у найогидніших гріхах. Якщо ви не пристанете на правила гри, суддям може здатися, що цього разу жінка розповіла про вас правду, а от вам, навпаки, нічим їй дорікнути.

      Вона знову схопилася на ноги, щиглем відкинула цигарку й зачинила вікно.

      – Поміркуймо, як вас краще захистити, – повела вона далі, знову сідаючи в крісло. – Пані Корсо стверджує, що ви неодноразово зраджували її…

      – Вона бреше.

      – Можете якось обґрунтувати?

      – Це вона не ладна обґрунтувати. Лише безпідставно звинувачує. Так найпростіше для неї.

      Адвокатеса усміхнулася – її помада нагадувала густе, блискуче чорнило, що якимось дивом трималося на губах.

      – У мене склалося враження, що ви не розумієте, якою є насправді пані Корсо.

      – Знаю її як свої п’ять пальців.

      – Я про зовнішні показники. Трудові досягнення Емілії Корсо вражають. Захистила дипломи мовою, що не є рідною для неї. Після отримання французького громадянства займала посаду в