Земля мертвих. Жан-Кристоф Гранже

в кабінеті, у двері постукали. На порозі стояла Барбі, схожа на чорну кішку, яка потрапила під зливу.

      – Я знайшла одного наваші, тобі цікаво?

      – Кого?

      – Майстра із шібарі, мистецтва японського бондажу.

      Емілія нерідко розповідала йому про незрозумілу науку на межі еротики й естетизму. Мистецтво, що навчало стискати жіноче тіло ніжно та рішуче.

      – Борнек уже там нишпорив…

      – Він перетрусив три чверті садо-мазо-клубів у Парижі. А я тобі говорю про справжнього професіонала.

      – Японець?

      – Ні, він з Парижа. Влаштовує майстер-класи, шоу, конференції.

      – Де мешкає?

      – В XVI окрузі. То що?

      Корсо поглянув на годинник: ще немає одинадцятої.

      – Поїдемо моєю автівкою.

      8

      Барбі наполягла на тому, щоб сісти за кермо. Машина помчала вздовж набережних, і вона зайшлася розповідати про шібарі. Жінка на диво добре знала Матьє Веранна, але хтозна, чи й сама не була прихильницею таких практик.

      Корсо завжди хотів збагнути, що саме приваблює Барбі в сексі. Але був упевнений лише в тому, що найбільше їй подобалося порпатися в темних проявах людської природи й подекуди вона надовго в них загрузала. Вважала себе «репортером душ».

      – Твій знайомий узагалі має якийсь фах?

      – Він фінансист. Керує хеджевим фондом для азійських інвесторів. Розривається між Парижем, Гонконгом і Токіо.

      – У нього є родина?

      – Дружина та двійко діточок, здається. Але на першому місці в нього бондаж – єдина пристрасть. Він заробляє бабло, утримує сім’ю, дбає про свою справу, як кожний банкір, проте існує стіна між справжнім життям і тим, що його найбільше збуджує.

      – Де саме ти з ним познайомилася?

      – Під час роботи в БПТЛ, нас тоді викликали на місце події. Один із сеансів шібарі закінчився невдало: якась жіночка зірвалася з гачка на стелі й розбила собі потилицю.

      Він уявив картину й ледь не розсміявся. Липневе сонце вдарялося об каміння фасадів, але світло було лагідне, пом’якшене кількома хмаринками – воно ніби стиха залицялося до міста. Цілий квартал начебто причарували.

      – Він був майстром церемоній?

      – Ні. Я радилася з ним стосовно можливої похибки з боку… людини, що прив’язувала потерпілу.

      – А ти сама, – докинув він, – не пробувала?

      Барбі лише іронічно усміхнулася за кермом, що здавалося величезним у її тендітних ручках.

      В авто запала тиша – вони саме минали Великий Палац і мчали в бік Ейфелевої вежі; ані сирени, ані мигалки – ніби парочка напідпитку, що їхала в чорному обшарпаному «Фольксвагені Поло».

      Корсо занурився в роздуми. Знерухомлення, таємна зброя бажання… Він сам часто-густо прив’язував Емілію (поспіхом), коли вона погоджувалася побавитися у принижену незайману діву – гидкий поліціянт, увесь у чорному, сплутав їй руки… Зі своєю колишньою він пізнав темні й незабутні хвилини насолоди, що досягає вершини, ніби перегріта ртуть у градуснику. Тієї миті в уяві поставали